Завантажити

Володимир лежав неспокійний, з заплющеними очима. І раптом схопився, подивився навкруг, щось думав, чогось ждав... "Мамо! - почув я раптом його голос. - Мамо! Де ж ти?.."
Тур замовк.
- І що? - запитала Малуша голосом, що тремтів від хвилювання.
- А я вже й сказав, - відповів Тур. - Він думає про тебе, згадує, любить, а в ту ніч, коли покликав, либонь, побачив уві сні, заспокоївся, заснув...
Щастя матері! Так, цього короткого повідання Тура було досить, щоб серце Малуші сповнилось щастям.
- А ти, Туре, - запитала тоді вона, - непошкоджений, цілий?
- Що я? - засміявся гридень. - Мене вже ні меч, ні спис не бере... Захищаючи князя, втратив тільки два пальці правиці.
В промінні місяця вона побачила його праву руку з двома одтятими пальцями.
- Боже, боже! Каліка! А ти ж щось приніс з походу?
- Я?! - він щиро здивувався. - О ні, Малушо, великі скарби принесли з собою воєводи, що ходили на брань. Тут, чув я, князь дає їм, а також і боярам, що стерегли Київ, пожалування... Воєводи й бояри стоять на Русі, як скелі, нас же, воїв, - множество. Ми - пісок на березі Дніпра.
- Так що ж тобі? - вирвалось з одчаєм у Малуші.
- А що ж мені робити?! - байдуже й спокійно відповів Тур. - Каліка-гридень князеві непотрібен... Лишився тільки рай, та й до нього далеко...
У Малуші на очах заблищали сльози.
- Це ж я винна в усьому, Туре!
- Ні, - одразу ж заперечив він. - Ні ти, ні я - ніхто в цьому не винен. Ми робили тільки те, що мали робити. І я не такий уже й убогий, як ти думаєш! Нині я не гридень, але князь Володимир допоможе мені, я можу, - так велів князь, - взяти собі, як і всі старі вої, шмат землі під двір, древа на хижу... Так я, либонь, і зроблю, - він показав на крутий схил гори, - викопаю отут землянку, над нею зроблю покрівлю, молитимусь... - Тур засміявся, але це був невеселий сміх. - І житиму я, либонь, краще, ніж князь, бо оця дніпровська гора мене не придавить, бо, сидячи тут, зможу ще довго, аж до смерті, стерегти Володимира, та й тебе стерегтиму... Адже так, Малушо?
 
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Князь Володимир немарне говорив Рогніді про свою тривогу - устроївши Русь, він дивиться на захід, думає про дві імперії, які загрожують рідній землі, - про Візантію й Німеччину.
Він не тільки думає, а діє, не дає навіть перепочити дружині, не спочиває як слід і сам, сідає на коня, вирушає на полудень, в землі тиверців і уличів, зупиняється на березі Дунаю.
Це були дні, коли, власне кажучи, вирішувалась доля руського й болгарського народів, - з високої кручі князь Володимир бачив правий берег Дунаю, де від самого гирла аж до Доростола й Тутракана стояли загони акритів, за ними лежала розірвана навпіл, загарбана ромеями Болгарія.
Чутка про те, що руські вої стоять на берегах Дунаю, лине далеко, знають це і в Болгарській землі - в Переяславці, Доростолі, Тутракані, Розграді.
Кілька ночей над водами Дунаю чути сплески весел, притишені голоси.
- Хто ви, люди? - запитує сторожа в берегах.
- Болгари... До князя руського Володимира. Князь Володимир розмовляє з цими людьми.
- Не маємо сили, княже, не відаємо, чия є Болгарія - наша чи грецька, загарбали в нас усе акрити, жон забирають, дітей... Прийми нас на Руську землю, княже.
І йдуть ці знедолені люди в руські землі, до руських людей, які завжди були й будуть їм братами.
Через Дунай перепливають на човнах і добиваються до князя Володимира люди в довгих чорних рясах, з клобуками на головах. Ніч, на столі горить свіча. Вододимир приймає в своєму наметі.
- Чого прийшли до мене, болгари?
- Єпископ єсмь доростольський, Неофіт, - каже старий, сивобородий, надзвичайно блідий чоловік, на грудях якого висить срібний чеп з хрестом, - до тебе прийшов з усім кліром своїм.
Князь Володимир дивиться на єпископа.
- Отче, не розумію тебе, - одверто каже він. - Я - руський князь, язичник, ти - християнин, єпископ болгарський...
- Але ти і я такожде, княже, люди... Була Болгарія, - він показує на підняту завісу намету, де видно Дунай, береги, кілька вогників на далеких кручах, - нині немає її - ромейська неволя... - По блідому обличчю єпископа пробігає квола посмішка.
- Княже руський! Колись до отця твого в Доростол втік від ромеїв і кесаря Бориса патріарх Даміан, я ж був священиком у нього і разом з ним молився за болгар, князя Святослава, його воїв... Руські люди справедливі, нині ми молимось за вічний спокій князя Святослава.
Дивні теплі почуття викликають ці слова єпископа в серці Володимира.
- Коли пішов звідси князь Святослав, життя в Болгарії зовсім не стало... Імператори ромеїв прокляли патріарха Даміана - так він і помер, нині ми прокляті, нас гонять...
- У вас є інший патріарх, своя церква.
- Митрополит севастійський, що сидить у Средці у коміта Аарона, служить патріарху константинопольському - він не отець нам.
- А митрополит кесаря Романа?
Єпископ Неофіт не відповів на питання

читати