Завантажити

временних тих літ, оглядаючи минуле, дивлячись на швидкоплинний сучасний йому світ і намагаючись підняти запону над майбутнім, писав на пергаменті, що брані були прежде отців наших, брані будуть після нас, світ стоїть на брані.
Проте той же літописець і ми також знаємо, що, одбиваючи землі, ворогуючи з загарбниками, люди руські завжди повертались з поля бою переможцями, ніколи не схиляли голів перед ворогом.
Тим-то події, що стались у далекому Абідосі, у Візантії, так сколихнули Русь та й увесь тогочасний світ - це ж руські вої врятували Візантію, це ж вони були переможцями на полі бою, але що зробила Візантія з ними?
Город Київ ждав з походу своїх воїв - там були отці, сини, брати многих і многих киян: воєвод і бояр, ремісничого передграддя, земельного Подолу, холопської Оболоні, - їх ішло багато на брань, всі вони були міцні, дужі, їх вела вперед звитяга й надія.
І вже в Києві всі очі прогледіли, ждучи воїв з походу, - дні ідуть, тижні, місяці, а їх все немає й немає. Сторожа на стінах стояла - дивилась, люди виходили далеко за город - ждали, хто б не їхав Червенським шляхом, запитували: де ж, де ж забарились наші вої?
Нарешті в Києві почули, що вої ідуть додому, - їх бачили в землі уличів і тиверців, за городом Пересіченим вони перейшли Дністер, позад них лишився Гнилий Тіскот і Торчевськ, вони все ближче й ближче - вже на Росі.
І тільки одно дивувало киян - про воїв руських, які повертаються з Візантії до Києва, повідають випадкові подорожани, купці, заїжджі гості, чому ж самі вони не дають знаку про себе, не посилають попереду гінців?
Коли вої проминули Стугну й от-от мали з'явитись на околицях, весь Київ вийшов за стіни, став над Червенським шляхом, ждав...
Був пекучий, задушливий день. У небі ні хмаринки. Поле сяяло до самого обрію. Тихо. Вгорі дзвенять жайворонки, в травах стрекочуть коники.
Руда хмаринка куряви встала на півдні, вона все росла й росла. Що ж сталось? Воїв руських ішло в похід множество, вони їхали, мчали на баских конях, були міцні й дужі. Нині в полі ідуть пішо вої, на них убогі вретища, за ними не тягнеться на довгі поприща обоз, вони посуваються так повільно.
Наперед вийшли старці градські.
- Стійте!
Вої зупинились і стояли, похиливши голови.
- Хто ви? Чого йдете до города Києва?
- Ми вої руські, йдемо від города Константинополя, з походу...
- З походу? А чого ж ви такі? Невже посрамили честь Руської землі? Де ваші воєводи й тисяцькі? Де знамено ваше?
Наперед пройшли тисяцькі й сотенні - на плечах своїх вони несли видовбану з дерева корсту, що прикрита була згори знаменом князя Володимира. Дійшовши до натовпу, старшина стала.
- Ми не посрамили Руської землі, несемо з собою прах воєводи нашого Рубача, ось наше й знамено. Слухайте, отці, брати, сестри, жони, ми чесно боролись, як велів князь і ви, але гречини нас обдурили, скривдили, після брані за Константинополем хотіли нас послати на болгар, не дали дані, розірвали ряд...
Люди мовчали. З небагатьох слів, промовлених над корстою воєводи Рубача, всі зрозуміли, що сталось у далекій Візантії, не сором, а образа, гнів, розпач палили серця людей - плач великий залунав над полем, отці кинулись до синів, жони до чоловіків, діти до отців.
А далі сталося те, до чого неминуче йшлося, - образа, гнів, розпач і неймовірне людське горе прорвались, вибухнули, як гроза й буря, що проносяться часом серед ясного, пекучого літа, як скована льодами ріка, що рве береги й перепони...
Вої, які ходили в чужу далеку землю, й люди київські, що так довго нетерпляче їх ждали, в мовчанні посувались до города, дійшли до стін Гори, обминули їх, стали посуватись стезею, що доходила до Боричевого узвозу. Крок їх прискорювався, з натовпу виривались стогони, плач, прокляття. Над головами людей коливалась, пливла вкрита знаменом корста з прахом воєводи Рубача.
Вони зупинились напроти терема купця-гречина Феодора. Звідти вискочили, побачивши натовп, але одразу й сховались за частоколом кілька.слуг. У вікнах на верху терема на мить виткнулись і зникли обличчя купця та його сина Іоанна.
- Виходь, купчино, хочемо говорити з тобою! - чулись збуджені голоси.
- Іди сюди, відповідай за смерть людей наших!
- Не ховайся, слуго імператорів! Це ж ти намовляв нас, ставив меди, посилав у Константинополь!
- Ідіть, ідіть сюди, пси ромейські!..
Натовп шумів, кричав, волав багатьма голосами, серця людей палали від помсти. Одна іскрина, один удар - і вдарить блискавиця, люди київські стояли біля терема купця Феодора, але бачили перед собою всіх ромеїв, всіх імператорів, всю Візантію, що віки робила, а нині ще раз содіяла їм кривду, зло, забрала життя рідних, близьких людей.
- Виходь, гречине, відповідай за діла Візантії!
І може бути, якби старий Феодор разом з сином Іоанном вийшли з терема, стали перед людьми, повинились у злих своїх діяннях, схилили коліна перед корстою з прахом воєводи Рубача, може, все сталось би інакше.
Але

читати