Завантажити

розум, на серце покладатись небезпечно...
І ні боярам, ні воєводам не можу цього сказати, - роблю не тому, що вони бажають, саме життя примушує мене".
Коні летіли серед чорної ночі все швидше й швидше.
"Не заради себе це роблю, заради всіх..."
Вони примчали до княжого двору над Стугною незадовго до світання, коли там усі повинні були б спати. Але хтось, либонь, ждав там князя і воєводу, бо в одному з вікон терема, що стояв на високій кручі над водою, світився вогник, коли ж коні затупотіли в дворі, хтось одразу вийшов на ганок, привітав пізніх гостей.
У просторій палаті, де горів трисвічник, князя зустрів старий священик Григорій, що служив у давні часи ще княгині Ользі і якого заздалегідь привіз сюди Вовчий Хвіст. Він сидів біля столу, на якому лежав пергамент, схопився, тільки князь переступив поріг палати.
- Уклін тобі, княже! Що привело тебе сюди в цю пізню годину і навіщо я тобі потрібен?
Князь Володимир відповів на вітання, сів на лаві. Свяїценик Григорій повернувся до свого крісла біля столу.
Усе навкруг - жовтаві вогні трисвічника, пергамент на столі, спокійне обличчя сивобородого священика, а найбільше його очі, голос - заспокоювало князя, кликало до одвертої, щирої розмови.
- Я хочу говорити з тобою про душу й віру, отче, - сказав князь.
- Усі, що приходять до мене, - відповів священик, - говорять про душу й віру, і я радо допомагаю їм. І ти, княже, говори одверто - тут тільки ти, та я, та ще бог.
- Хочу сказати про Русь, - князь Володимир підняв руку й показав на чорне вікно. - Ось вона стоїть поруч і далі, далі, скрізь навкруг... Я люблю її, отче, бо вона вспоїла мене й вскормила, сам також нічого заради неї не шкодував - ні сил, ні крові, ні життя; я молився і вірив її богам, як отець мій, діди й прадіди князі.
- Відаю, княже, все відаю, знаю, - згодився священик.
- Але що трапилось? - повів далі князь Володимир. - Чому неспокійна моя земля і її людіє, чому роздирають їх напасті й страсті, немає ладу в землях, городі Києві, на Горі? А ще немає спокою, тиші в душі моїй, віри немає... Куди іду, куди мушу йти, куди вести людей моїх?
Він замовк, згадуючи, либонь, багато минулих літ.
- Я й шукав, вір мені, я довго й уперто шукав віри; до мене приходили булгари з-над Волги, що моляться Бахмуту* (*Бахмут - Магомет.), юдеї з Хозарії, благовісники римського папи... Я сказав їм коротко: не вірю, не можу вірити в богів ваших.
- Я знаю про всі твої сумніви й дерзання, - підняв голову священик, - довго й терпеливо ждав тебе, бо знав, що ти ніде не знайдеш і ні в кого не візьмеш віри, бо вона вже давно прийшла й утвердилась на Русі, княже...
Тепер сам священик, мабуть, хотів дещо пригадати, через що й сказав:
- Я давно знаю тебе, княже, ще з того часу, коли ти немовлям лежав у палаті княгині Ольги, а я разом з нею стояв над тобою; вже тоді вона хотіла тебе охрестити, готові були купіль. Євангеліє, хрест, але твій отець Святослав не дав княгині Ользі цього зробити.
Князь Володимир ловив кожне слово, а сам пригадував інший, давноминулий час, коли стояв поруч з отцем, чув:
"А коли, сину, прийде час, що зникне покон отців наших і настане новий покон, отречуться люди Перуна і восхотять Христа, ти не переч їм..."
- Так і пішло, - говорив далі рівним, спокійним голосом священик. - Отець твій Святослав залишився у вірі старій і так загинув, ти все своє життя такожде був у цій вірі...
- Ти осуджуєш мене за це, отче?
- Ні, - одразу ж відповів і лагідно посміхнувся священик, - ти робив що міг, діяв по слову отця, тільки так і мусив жити, робити... Я любив, - закінчив священик, - бабу твою християнку Ольгу, віротерпимого отця твого Святослава, як же мені не любити тебе - їхнього онука й сина?!
- Спасибі, отче! - щиро сказав Володимир.
- Нині ти прийшов до мене з спраглою душею... Знаю, розумію, виджу, княже! Хочеш, скажу... Не токмо тобі, а всім людям Русі важко, не той нині світ, що був раніше, не так живуть люди, як колись, многотрудним стало життя, багатий клопочеться про своє гобино* (*Гобино - багатство.), убогий не бачить щастя на землі, кожен хоче в щось вірити, але як - у єдиній родині отець молиться Перуну, а діти - іному богу. І ти сам, маючи багатство й силу, а підпорою бояр, воєвод, дружину, боїшся життя, не знаєш, як жити... Говори, княже, чи правда це?
Князь Володимир довго думав і нарешті сказав:
- Так, отче, нині мені страшно жити...
- А чому? - запитав священик і одразу ж сам відповів: - Життя змінилося, змінюється, і його не зупиниш, княже. Того, що колись було, вже немає, те, що є нині, таким уже й буде довіку. І кожна людина хоче знати, що тут, на землі, все повинно бути так, як є: князеві своє, бояринові - належне, убогому бог такожде дав усе - тіло, руки, душу...
Широко розплющивши очі, князь Володимир дивився на священика.
- І все це не прийшло само по собі, - тихим голосом вів той, - створюючи дерев'яних богів, людина вже боролася

читати