Завантажити

зараз дуже спокійний, відповів просто, щиро:
- А що мені було робити, княже? Мав колись двір на Перевесищі - князь Ярополк викопав там рів. Дали мені двір на Оболоні, а я не мав там ні зерна, щоб жити, взяв купу в Божедома. Княже Володимире, - голосніше сказав Давило, - я працював у купця як віл - з рання до ночі, а часто й уночі, на нього працювали й жона моя, діти, але купу легко взяти, набагато важче віддати, аще попав я в неволю, будуть рабами діти мої й онуки...
Це були страшні слова про те, яка глибока прірва виросла між боярами й воєводами, що стояли тут, у Золотій палаті, й убогим смердом.
- У мене, княже, нічого-нічого немає в світі, - хрипко говорив Давило, - я аки птах, що гнізда не має. Божедом не дав мені жити, був я закупом, став холопом обельним... Так що ж робити, куди піти, до кого? Я убив Божедома, уб'ю того, хто забирає мій шмат хліба...
Це були сміливі, загрозливі, просто зухвалі слова; всі в палаті жахнулись, зашуміли, загомоніли:
- Смерть йому! Смерть!
Тільки сам холоп Давило не здивувався тому, що ці слова вирвались з його горла, - він знав, що зробив, знав, що його жде, він більше ні на що не надіявся - так і тільки так мусив говорити!
Князь Володимир, мабуть, не почув останніх слів холопа, не чув навіть шуму в палаті. На мить, якусь одну мить, він зрозумів усе, що сталось з Давилом, відчув, здавалося, муку, горе, розпач цієї людини-птаха, що втратила землю, рало, а далі взяла в руки й топір.
І за коротку мить він зрозумів ще одно - оцей смерд Давило і всі, що стоять за ним, небезпечні не тільки для бояр, воєвод, купців, а для всієї держави. Нині він підняв сокиру на Божедома, завтра піде проти нього.
- Ти язичник? - запитав Володимир.
- Ні, княже, християнин, - сказав Давило. Це була, либонь, чи не найстрашніша в житті князя Володимира хвилина. Досі йому тільки інші говорили про його княжу владу, сам же він боровся за неї, щоб дужою, незборною була Русь, зараз князь-василевс побачив, чого досягнув, яка справді всемогутня його десниця, - він може карати й милувати, давати людям життя і забирати його в них, він пише переложний закон, якого й сам не може змінити. Дивись, княже Володимире, до якої вершини ти дійшов!..
І він сам жахнувся того, що сталось: шкодуючи в серці Давила, нічого не міг зробити, закон є закон, минуле відступило, його вже не існувало, було важке, страшне, неминуче нове. Давило один, а людей множество, князь один, а воєвод, бояр, мужів багато, - йому не зупинити того, що йде на Русі, але хоче рятувати Русь, мусить творити нові суд і правду...
Лишалось одно - Давило грабував склепище й убивав купця не сам, з ним, безперечно, були й інші смерди; якщо він викаже їх, може, легша стане і його провина.
- З ким ішов на татьбу? З ким ти убивав купця Божедома? - суворо запитав князь.
Давило подивився на Володимира очима, в яких було здивування та ще, либонь, підозра. Невже ж князь Володимир не знає ще Давила, не розгадав його?
- Княже, - промовив він. - Таких, як я, є множество. Але йшов на татьбу, вбивав купця токмо сам... Він був готовий до всього, що скаже князь.
- Да убієн буде! - промовив Володимир, встав з крісла й пішов з палати.
1
0
Малуша не здивована. Вона часто тепер бачить Тура, що живе в землянці недалеко від Берестового. Мине день-другий, а там Малуша й зустріне Тура - він іде до Дніпра ловити рибу, збирає гриби в лісах, злаки в лузі.
Цього разу Тур не такий, як завжди, - в промінні згасаючого сонця Малуша бачить його надзвичайно бліде обличчя, на якому дрібно смикаються м'язи, закушені уста, а під очима й на щоках кілька сльозин.
- Що з тобою, Туре? Ти плакав?
Він оглядається навкруг, наче хоче подивитись, чи не підслухує їх хтось? Але хто й чого їх буде слухати тут, у лузі? Тур одвернувся від Малуші для того, щоб справді змахнути рукою з щоки сльози.
- Ні, я не плачу, Малушо! Це тобі тільки здалося, - він пробує посміхнутись.
Проте Малуше знає, що це не так, - на щоках у нього були сльози, і зараз у Тура смикається обличчя, тремтять уста.
- Сядь, Туре, - показує на пень Малуша, - і говори, говори...
Він сідає на пень. Малуша стоїть поруч. За гору закочується сонце. Десь на косах квилить заблукала чайка.
- Говори, Туре!
Старий гридень дивиться вдалину, але Малуша знає, що він нічого не бачить: пустка в його очах, Тур заглядає в свою душу.
- Не знаю, що робиться, Малушо! Ні, я вже нічого не розумію...
Чайка на косах затихла, знайшла, либонь, своє гніздо, бо на мить долинув і одразу стих крик сполошених чаєнят.
- Колись, - каже Тур, - я надіявся, що стане жити краще, а тому служив Ользі, Святославу, пізніше Володимиру, і, мабуть, найкраще йому, бо то син твій, Малушо, ми його так ждали, так на нього уповали...
- І що, Туре?
- Нині вночі покарають Давила: на Подолі він розбив склепище купця Божедома, убив і самого купця.
- Голодно? - виривається в Малуші.
- Так, Малушо,

читати