Завантажити

з громадянської.
— Ще з громадянської! — Карпо Гнилоквас дротяною п'ятірнею чухмарить потилицю.— Давно вже пора завезти.
— Але ж не померла, а спить — заламлює руки Домка.
— Що ж це за сон? Скільки можна спати, коли проснеться? Та хтось другий уже давно похоронив би, а ти...
— Доглядаю, годую,— схлипує Домка,— а вона спить.
— Спить? І не говорить? Хоч би слівце сказала вві сні.
— Спить — і не озивається. Колись озветься.
— А ти ото віриш? Ех, Домко! Мор страшний кругом, а ти доглядаєш трупа.
— Не трупа... То сестра моя спить! І в неї діти живі.
— Де ж ті діти?
— По родичах, бо як би я доглядала Христину — І її дітей?
— Навіть чоловік Сава од неї збіг, де він?
— Збіг, то й добре... Нема божого в людях. Перше були душі, а в душах — боже, тепер ні душ, ні божого в душах.
— Чим же ти Христину годуєш, коли самій нема чого в рот покласти, коли сама не стоїш на ногах?
— По-всякому... й помагають мені. Коли як.
— Таж однаково помре! — скрикує Карпо Гнилоквас,— Чудні діла твої, господи...
Роздосадуваний, іде з хати, а Домка тупцяє слідом за ним надвір, бубонить:
— Христина ще жива, бо в неї душа в грудях живе.
— Таж революція ліквідувала і попів, і душу! Дурман... От скільки я вже покійників перевозив, ніхто стільки, либонь, не перевозив, а так душі пі разу не бачив. Ні щоб за грабаркою бігла, ні біля ями, ні на цвинтарі. От коли труп, то його добре видно, бо труп є труп. А душа? Яка вона — з лопуцька? Дуту придумали попи, щоб обдурювати народ, щоб жили сотати з народу. А народ наш такий дурний, що радий. Авжеж, душа е, душа житиме на тому світі в царстві небесному.— Він стукає пужалном об землю.— Нема царства небесного — і вже ніколи не буде, ото треба жити на цьому світі.
— Хула на бога до добра не доведе. Бог, помагає віруючим.
— Бог? Де той бог? Немає бога так само, як немає душі.
— Покарає бог за такі слова.
— Покарає?.. Ось мор стоїть, земля стогне. То, може, бог карає? Карає і винуватих, і невинних, і дітей малих? А діти малі перед богом завинили чим?.. А коли не бог карає, то чом бог не заступиться за невинних? Христина, може, завинила чимось перед богом, що бог її приспав, уже скільки років спить? Ах, Домко, якби той бог був та бачив!..
— Не оскверняй уста свої богохульством,— гнівається Домка так, наче й не гнівається, бо голос у неї тихий і спікійний.— Бог перед Христиною не винуватий, а Христина перед богом безгрішна. Заморилася — й заснула. Вона провісниця була. Може, таке побачила попереду, що страх зморив її — і вона спить.
— Перечікує, ха-ха-ха.
— А я доглядала — й доглядаю сестру. Сонна — це не мертва. Сонна проснеться, а мертва ніколи не проснеться. А як проснеться, то ми її послухаємо, що вона там бачила; й чула.
— Де? — буркає Карпо Гнилоквас.
— А там, де Христина спить.
— Й чого наш народ такий дурний?— дивується Карп Гнилоквас.
— Хто дурний? — не тямить Домка.
— Народ наш дурний! — хакає той.— І ти дурна.
Та й іде до грабарки, що стоїть на шляху. Бере віжки, і вйокає на коня. Грабарку застелено мішком, з-під мішка! стримлять чиїсь тичкуваті ноги. Домка дивиться услід покійницькій грабарці, хреститься.
— Сестра спить, а все знає, все бачить. Скрізь бачить. А душа її не спить, душа її мучиться так, як кожна жива душенька, вбирає все, вбирає... Проснеться! А проснеться, то розкаже всім, чого надивилася, ой, розкаже. Набалакав Гнилоквас, нема душі ні в кого. Може, в тебе нема, бо такі не мали душі й не мають, а в Христини є душенька, балакаю з нею, як же мені без її душеньки? А я не душогубка, не душогубка...
 
Сусідка Юстина дивиться на Галю жалісливо-жалісливо, похитує головою й каже:
— Ми з тобою, Маріє, таки надівувалися колись, гріх казати. Й нажилися трохи. А що вона бачила? Як свічка...
Галя Музика справді худенька й тоненька, як свічка. Вітерець теплий хлюпостить волоссям на її голові, наче то кволе полум'я здригається, і плаття полощеться на грудях, довкола ніг. Дівчина стоїть неподалік на причілку хати під вербою й стиха співає:
Нема мого миленького,
поїхав за Десну,
сказав: “Чекай мене, дівчинонько,
на другую весну”...
— В чому й дух тримається,— зітхає Марія, сидячи під воринами побіля сусідки.— Й за що її так господь покарав? То споночіє в неї в голові, то розвидниться, то споночіє, то розвидниться.
— А така славна! Дивлюсь на Галю — і її бабу згадую, а твою матір...
— Пішла на той світ, щоб на цьому не мучитись.
—- І ще її прабабу згадую, Галя й на неї схожа.
— Своєю смертю померла, одного року до ста не добрала.
— Галя і в тебе, Маріє, вдалася, і в бабу свою, і в прабабу... Краплинка води!.. І лицем чорнявим та очима карими, і співом своїм.
Доспівавши тим часом пісню, Галя починає спочатку, бо гак її та пісня заворожує:
Нема мого

читати