Завантажити

крапку Малий, а сам згадав про ще один і зовсім свіжий випадковий збіг обставин, яки звели його в один час і в одному місці з одним приємним літнім подружжям...

5.
Ніщо, ніколи і ні з ким не траплялося випадково. Так собі вирішила досить літня сімейна пара з великим полегшенням, коли під час чергового виїзду з передмістя до столиці після недільних відвідин храму подружжя стрілося в міському парку з колишнім водієм і охоронцем загиблого не так вже й давно народного обранця, званого навіть між його електоратом попросту, запанібрата Максом, що означало справжню приязнь до нього як до людини, а не з відчуття неповаги до його депутатської діяльности кілька каденцій поспіль. Він таки завжди вмів подобатися майже всім, але через те “майже” і подався достроково до найліпшого зі світів, покинув своїй небозі Марті всі свої великі статки. Покинув без жалю, бо не встиг тоді зрозуміти, що з ним сталося, коли прогримів підступний вибух і забуяла пожежа. А таки нічого не взяв із собою, бо справді дісталося панні Марті геть усе: зароблене як праведним, так і не зовсім праведним, або й зовсім неправедним трудом. Здебільшого переважала остання третя частина, якщо навіть не досить ретельно звіряти записи у потаємних бухгалтерських книгах депутата і бізнесмена зі статтями карного кодексу чи приписів податкової інспекції. Але ж запізно те робити будь-кому, бо про тих, що перебувають уже на іншому боці від життя, або нічого не говорять, або лишень добрі слова.
- Перепрошую, пане добродію, доброго дня вам! Ви ж маєте нас пам’ятати з недавніх відвідин нашого дому разом із колишнім вашим шефом – депутатом. Згадали? Ви були у нас майже перед самою його загибеллю, але ж пан Максим на тій вечері у нашому домі тоді, коли він завітав провідати нас, то забував вас представити. Він був трохи сам не свій – і поспішав, і навіть якось нервувався, то на нього зовсім не схоже. Ми його пам’ятаємо ще зі студентської лави. Проте, вибачте, але як до вас краще нам звернутися? – Нервово й трохи плутано поспитався Бруно геть сивочолий дідок.
- А ви вже й звернулися саме так, як годиться – “добродію”. – Добродій Бруно відповів старенькому нейтрально і без ніяких роздумів, майже автоматично спрацювала підсвідомість, що називатися перед симпатичним літнім подружжям будь-яким псевдом чи клікухою було б недоречно, а справжнім ім’ям він уже здавен користувався лише в дуже офіційних установах. А останнім часом він їх оминав якомога швидше іншими вуличками, і кожного разу з’являлося в нього неприємне почуття зневіри щодо наявности серед працівників тих установ найменшої поваги до справедливого поводження зі свідками, до поняття “презумпції невинного”, а головне – через їхню особливу прискіпливість щодо ваги його особистого внеску до загибелі його ж таки колишніх роботодавців. Прискіпувалися до нього завжди довго і вперто, з дивною послідовністю викликаючи на співбесіди, намагаючись зловити на якійсь помилці, не зважаючи ні на яке “залізне” алібі чи зм’якшувальні обставини. Чи теж такі дії слідчих прокуратури і поліцейських нишпорок були саме для нього лише простим збігом обставин?
- То нехай так і буде, аби вам зручніше було. Справу маємо до вас трохи делікатну, хоч вона може вас торкатися лишень зовсім дотично, проте нам просто нема більш до кого звернутися з отим тягарем, якого поклав тоді на нас покійний пан Максим. Маєте, добродію, пам’ятати ту важку шкіряну валізу, яку ви занесли до нашої хатини під час відвідин з паном депутатом. Він мав якісь клопоти з нею, намагався навіть щось пояснювати, але вичавив із себе кілька досить плутаних речень, може, через те і не вляглися в наші голови мотиви його прохання, а він попросив, аби та велика й важка валіза трохи полежала у нас удома. Так воно ж минуло вже й не трохи часу. Розуміємо, що не він завинив перед нами, бо ж чули ми про ту страшну трагедію, яка з ним сталася несподівано, досить багато і всілякого чули – майже всі ґазети розмальовували недавні жахи того вибуху та пожежі в його помешканні на своїх шпальтах. Шкода, але з різних обставин не змогли провести Максима в останню дорогу. Вибачте, воно досі болить, але вернімося до нашої проблеми. Розумієте, що чужа валіза в нашій хатині не може так довго пилюгою вкриватися. І ми теж не вічні. А якщо там речі надто важливі чи коштовні? Про якісь проекти законів чи про партійні таємниці не йдеться, то пусте. Можне, там щось лишень особисте? Мо’ ви знаєте якихось родичів покійного? Було б треба їм якось сповістити, аби забрали від нас тую Максимову валізу. Була ж у нього десь небога, мали б її знати, пане добродію, Максим якось розповідав, що її начебто Мартою кличуть. Вона ж і працювала в якійсь його фірмі чи навіть у депутатському офісі. Може, вдасться вам яким-небудь чином тій небозі завідомити про дядькові речі, що у нашому домі залишилися випадково на зберігання, вони ж не нам належать? І навіщо нам така відповідальність, пане добродію, за чуже добро чи чужі неприємності? Надто вже нервуємося через те. Майже півроку скоро мине, самі

читати