«Великі митці часто схожі на яскраві зірки або високі дерева. Їх часом не завжди й помічаєш, лише краєчком пам’яті звертаючи увагу на те, що вони існують поряд, а значить – усе в житті йде так, як потрібно. І лише коли вони зникають, раптом усвідомлюєш ту порожнечу, яка виникла у просторі і в наших душах, і яку вже не заповнити нічим», - цими словами починається есей про творчість відомої художниці Тетяни Яблонської – один із 46 нарисів, що увійшли до книги «Українські вісники», про відомих в Україні і за її межами особистостей. Серед них – Катерина Білокур і автор знаменитого «Козацького маршу» Євген Адамцевич, Соломія Крушельницька і Марія Заньковецька, Олесь Бердник і В’ячеслав Чорновіл, Ніля Крюкова та Ліна Костенко, Григір Орлик та Серж Лифар, і ще багато інших не менш цікавих біографій тих, кого автори книги, журналісти Наталка Позняк та Олександр Хоменко назвали українськими вісниками, які залишили свій слід і в історії, і в наших душах.

А починалося все із рубрики «Постать» яку із 2003 року Наталка Позняк вела у газеті «Без цензури», очолюваної Діаною Дуцик. Потім свої матеріали до цієї рубрики почали пропонувати й інші автори, серед яких і Олександр Хоменко. А коли газета припинила своє існування, з’явилася ідея зібрати усі матеріали під однією обкладинкою. Ідею підтримало тернопільське видавництво «Джура», результатом чого і стало це досить симпатичне видання.

Книжка захоплює з перших сторінок і до останньої уже не відпускає. Газетний есей – це взагалі досить специфічний жанр, оскільки обсяг газетної шпальти досить обмежений, тому писати доводиться динамічно, вибираючи найцікавіші факти, ще не відомі великому загалу. А тому журналістам (знаю по собі) часто доводиться не обмежуватися уже відомими дослідженнями, а особисто спілкуватися із героями своїх публікацій чи з людьми, які знали їх особисто. І тому саме в матеріалах такого штибу часто зустрічаються такі родзинки, які більше не знайдеш ніде. А в «Українських вісниках» такі родзинки трапляються на кожній сторінці.

Книга змушує зовсім по-новому подивитися і на свою історію, і на людей, які її творили. Ще раз пережити трагедію Катерини Білокур, яка, маючи від Бога такий талант, усе своє життя вимолювала право на мистецтво у найрідніших людей – навіть топитися пробувала. Посидіти мовчки кілька години разом із Іваном Миколайчуком та Жаном-Полем Бельмондо (коли французькому акторові запропонували перекладача, він відповів: «Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось іще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі»). Зазирнути до щоденника Назарія Яремчука, який, будучи уже смертельно хворим, переймався занепадом духовності: «… червива душа не заспіває, якими б не були голосові зв’язки». Спробувати зрозуміти причини духовної еміграції Ліни Костенко, яка продовжує відмовлятися від «державної біжутерії» і прагне «не існувати» у цинізмі, який накриває суспільство з головою.

А на думку спадають уроки української літератури, які існували у нашій, тоді ще радянській школі із незмінним «Партія веде» Тичини чи «Моя Батьківщина» Рильського. От би тоді прочитати і відчути весь трагізм постаті Максима Тадейовича, якого Олесь Гончар назвав поетом «недостріляного Відродження». Він так і залишився чужим для Системи (як з’ясувалося нещодавно, у 1945 році МДБ навіть готувало політичне вбивство поета, інспіроване під «кривавий злочин ОУН». За іронією долі викрила і знешкодила «перевертнів» СБ крайового проводу ОУН в Луцьку). Або іншими очима подивитися на Івана Франка, який після другого арешту опинився за крок від смерті і вижив лише завдяки трьом центам, випадково знайденим на березі річки.

А хіба не цікаво було б почути на уроках історії, що знаменитий розбійник Устим Кармалюк, від одного імені якого тремтіли пани на всьому Правобережжі, насправді мав ім’я Севастіан і заробляв на хліб шевством (після загибелі серед речей Кармалюка було знайдено мішечок із цвяхами для ремонту чобіт)? Чи іншими очима подивитися на «Короля-Сонце» Людовіка XV, членом «Таємного кабінету» та маршалом якого був особистий друг Вольтера, син автора першої Конституції Пилипа Орлика Григір? Чи усвідомити непересічне значення для Європи Юрія Кульчицького, який урятував Відень від османської облоги і навчив європейців пити каву, про що французький історик Жюль Мішле писав свого часу: «Кава повалила шинки, ганебні шинки, де за царювання Людовіка XІV серед винних бочок і вуличних дівок шаленіла молодь… Відтоді, як з’явилася кава, менше лунали ночами п’яні пісні, менше чоловіків лежало у вуличних канавах… У цьому темному напої уже виблискували вогні 1789 року».

Свого часу Винниченко писав, що українську історію не можна читати без брому. Але були ж у ній не лише темні сторінки. У цьому ще раз переконуєшся, гортаючи сторінки «Українських вісників». Кожна із постатей давно стала своєрідним символом епохи, уособленням отієї національної ідеї, яку наші політики стільки років уперто шукають і ніяк не можуть знайти. Хочеться тільки, щоб подібних книг було більше, адже, їй-Богу, і пишатися ще є чим, і писати ще є про кого.