Насправді, книга  «Брат», що недавно побачила світ, - не подія у  літературному житті України, а явище суто в галузі застосування сучасних політичних технологій. Явище, яке, поза сумнівом, заслуговує на серйозну увагу фахівців. Якщо відверто, вона фактично дала чіткий старт президентській виборчій гонці. Оскільки книга безпосередньо пов´язана зі сферою безпеки України, і зокрема, військовою, вона стала предметом прискіпливої уваги Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння.   

Чорно-контрастний PR 

Розпочати, мабуть, варто з PR-акцій, які супроводжували появу, книжка «Брат», - всі вони від часу й місця презентацій до реклами в метро і масової персональної розсилки, - виключно пропрацьовано як в ідеологічному плані, так і винятковому ресурсному забезпеченні рекламної кампанії. Разом із моментом появи книги на ринку, а також з її особливим змістом, це є помітною демаскуючою ознакою причетності до роботи певних політичних сил. Їх, як і фінансистів досить недешевого проекту, до речі, нескладно виявити – за яскравим проросійським настроєм і окремим пасажам в книзі.  

Другою характерною особливістю книги є її зміст. У ньому читач, який навіть час від часу стежить за політичними подіями і російсько-українською риторикою, не знайде нічого нового чи дивного. Окрім, хіба що, двох нюансів: украй негативної експресії авторів стосовно нинішньої української влади і нав´язливого порівняння двох президентів - України і Російської Федерації. Справді, вже понад десять років у виборчих технологіях впевнено домінує чорний PR. Але порівняльна, контрастна характеристика виявилася вельми дієвим ходом. Що ж до змісту, то він свідчить про масову спрямованість книги, про намір охопити перш за все ту частину населення, яка звикла покладатися на чиюсь інтерпретацію подій.   

Риторика, яку використана у книзі, є нововведенням в національному книговидавництві. Наприклад, нинішня влада називається тут «небезпечним агресивним дилетантом» і «політичною дрібнотою», а сама Україна – «безнадійно відсталою державою, що не відбулася». Ймовірно, вперше Віктор Ющенко у достатньо вдало оформленій книзі з Володимиром Путіним у військово-морській формі на обкладинці зможе прочитати про себе одкровення типу: «Якби Росією керував, наприклад, Віктор Ющенко, то сотні мільярдів доларів, накопичені Росією, опинилися б у кумів, зятів і діверів». Водночас Путін відверто змальований з переможно-тріумфальних плакатів російських політтехнологів і безсоромно виставляється переможцем. Звичайно, книга, яка розрахована переважно на пересічного українця, є одночасно і зондажем масових настроїв, і активною інформаційною акцією з їх формування. Але якщо йти ще далі, то подальший аналіз вражень про книгу дозволить зацікавленим структурам, наприклад, спецслужбам Росії досить точно моделювати деякі силові сценарії на території України. До речі, в книзі, серед іншого, широкому загалу підсовується матеріал із Інтернету річної давнини  – про військовий похід Росії на Україну.  

Фальсифікації і інтерпретації 

Звісно, такі ходи як контрастне зіставлення чад західних лідерів і українських політиків є досить сильним ходом. І якщо фотографії Ющенка-молодшого, який безтурботно відпочиває, можна знайти і в Інтернеті, то на тлі самовідданих служителів вітчизні - нащадків британського престолу українські сюжети виглядають особливо пікантно.  

Абсолютно вірно поставлені акценти авторів у питанні ослаблення військової організації України. Вікторові Ющенку ще доведеться відповідати за деградацію сектора оборони і безпеки. Але, об´єктивно, нинішня військова слабкість України залежить не лише від президента. Вона закладалася ще з середини 90-х років, коли, з одного боку, лунали заяви про потужність радянської зброї, яка дісталася у спадок від СРСР, а з іншого, генерали з серйозним виразом облич готувалися до відбиття агресії супротивника по всьому периметру національних кордонів. З  того часу і дотепер до ослаблення обороноздатності долучалися президенти і прем´єри, від яких залежали оборонні бюджети і реалізація програм переозброєння. Але це не новина. Про це давно відомо.  

Утім, автори не утрималися й від відвертих фальсифікацій, безсоромно приправлених емоційними і мало аргументованими коментарями.  

По-перше, не варто чеченські війни, та й воєнну кампанію в Грузії підносити як виняткові військові перемоги росіян. Навпаки, вони розкрили гнійні нариви проблем: слабкість військового управління російської армії, слабкість розвідки (про наявність у грузин ЗРК «Бук-М1» росіяни дізналися вже під час військових дій, а не з прозорливих донесень, як пишуть захоплені автори), слабкість зброї радянського виробництва. Спеціалізовані видання вже не одноразово писали про те, як змішалися другі ешелони російських військ при проведенні грузинської кампанії, як російські зенітники спромоглися збити своїм новим ЗРК «Тор-М1» власний літак та ще й показати це всьому світу по телебаченню. Але не будемо про це говорити. Відзначимо лише одне: велася війна одного і того ж, третього покоління, і перемога була досягнута симетричним чином – безжалісним щодо людських життів натиском. Це вельми важливо, тому що це не дає відповіді на запитання, як діятимуть російські війська у сучасній війні п´ятого покоління.   

Іншою сферою фальсифікацій виявилися оцінки української військово-технічної співпраці з Грузією. Безумовно, пересічному читачеві буде цікаво дізнатися про «розсекречені» дані про постачання Києвом зброї до Грузії. Особливо те, що ці дані ніхто ніколи не засекречував, – військово-технічне співробітництво із Грузією здійснювалося з 1996 року на абсолютно легітимній нормативно-правовій базі. Ще більшим спотворенням є повторення дурниць, висловлених агентами російського впливу в українському парламенті, – про завдання ударів вітчизняної обороноздатності унаслідок цих постачань. Тому що Україна постачала Грузії старі озброєння, які вже завтра треба утилізувати. А той сумнозвісний «Бук-М1» був зібраний зі старих вузлів і агрегатів 4-ої, близької до списання, категорії. Однак після закінчення військової кампанії військові фахівці РФ дивувалися, наскільки якісно було освоєно ремонт «Буків» в Україні. До речі, цитуючи, автори посоромилися назвати ім´я голови тимчасової слідчої комісії Верховної Ради з перевірки фактів постачань зброї до Грузії, залишивши лише його посаду. Напевно через ставлення до нього самого і до його заяв у середовищі фахівців. Але мова не про це.   

Утім найбільшою з фальсифікацій стало розкручення міфу про великого Путіна. І справа зовсім не в тому, що особа Путіна не є виразною, а швидше розпливчатою, результатом звичайної сучасної мімікрії, помноженої на політичні і інформаційні технології. Звичайно, можна пригадати, що сучасний етап розвитку світу залишає дуже мало маневру для появи у великій політиці видатних особистостей, а ті ж Саркозі, Меркель або Буш-молодший є радше середніми представниками національних еліт, ніж крупнокаліберними закрійниками геополітичної карти світу. На перший погляд дивно, що Путіну поставлені плюси, там, де повинні бути очевидні мінуси. Автори благоговіють перед його непохитним стремлінням до агресії, жаданням повалення (і навіть знищення) усього, що інакше думає, дихає, говорить. Оспівують те, що випливає з довго пригнічуваних імпульсів розвитку особистості - збочене бажання «мочити в сортирі». Автори чомусь радіють тому, що Путін зневажає людське життя, демонструючи готовність розгортати військові кампанії і кидаючи у них сотні-тисяч російських хлопців, нашвидкуруч одягнених у військову форму. Образ містично-міфічного Путіна до середини минулого року був максимально наближений до невибагливої і позбавленої емоцій зовнішності в сірій шинелі, уособленню нещадних актів волі (таким він, до речі зображений і на обкладинці книги). Для розвитку міфу про Путіна російські політтехнологи навіть організували безпрецедентну акцію – проект «Ім´я Росія», у якому впевнено лідирували Йосип Сталін та Микола II. Що ж, фанатики з обмеженим розумом в історії завжди ставилися на противагу творцям. Росіянам образ Путіна – царя-визволителя було вправно нав´язано на тлі проявів тероризму і екстремізму. Хоча насправді відбулася підміна понять: ці прояви виникли якраз у відповідь на «путінський заклик», який зробили новим віянням моди. Що ж до Путіна і України, то найганебнішою його дією в історії залишиться навіть не відкрите втручання в справи сусідньої держави, наприклад, під час саміту НАТО в Бухаресті. А перетворення у ворога образу українця в очах російського народу. Саме на нинішньому російському прем’єр-міністрові лежить відповідальність за перенесення конфлікту еліт в площину масового сприйняття, що старанно виконали підконтрольні телеканали.    

А ще пригадаймо вислови чесних людей. Ось що сказала про Путіна дружина Андрія Сахарова - Олена Боннер: «Путін створив антидемократичну державу. Знищення вільної преси, знищення верхньої палати парламенту, створення семи жахливих суперадміністративних структур на чолі з керівниками, які підпорядковані особисто Путіну, і, зрозуміло, війна в Чечні - все це разом узяте є абсолютно антидемократичною тенденцію. До цього треба додати руйнування виборчого процесу, тобто того, чим і відрізняється демократична держава».     

Програмування очікування «третьої сили» 

І все ж таки, куди спрямовано головний вектор інформаційного удару? У чому справжні причини залякування пересічного українця «видатним стратегом» Путіним? І чому солодка казка про НАТО, залишилася недомовленою й незрозумілою.   

Головним завданням масованого книжкового удару, поза всяким сумнівом, є дискредитація нинішньої влади України. Але не тільки її. Розчавлюючи в очах пересічного українця і без того не блискучі образи вітчизняних політичних поводирів, автори готують до необхідності відмовитися від нинішніх лідерів провідних політичних сил. Є, втім, ще один штрих. Розповіді про силовий вплив Росії покликаний, серед іншого, дослідити суспільну думку на Заході. І якщо реакція там виявиться більш ніж поміркованою, Росія може розпочати активне відновлення свого контролю над усім пострадянським простором, і над Україною – найперше. Тому, відпрацьовуючи внутрішньополітичне завдання, автори, самі того не усвідомлюючи (а може бути, що й дуже добре усвідомлюючи), втягнулися у виконання і зовнішнього завдання, яке не піде на користь інтересам країни.  

Те, що автори піддали сумніву здатність воєнної організації реагувати на виклики військового характеру, в принципі, резонно і своєчасно. Військове управління в Україні шкутильгає, і не можна не погодитися з висновком авторів, що в українській державі нема кому управляти можливою війною. І все-таки на тлі цього у авторів відбувся жахливий збій – вони захоплюються Росією і соромляться України. Якщо вони українці, то співвітчизники, які серйозно читатимуть цю книгу, не пробачать їм непристойної сором’язливості, такого наполегливого відкидання думки про побудову сильної держави за межами простору російської імперії. Можна лаяти лідерів своєї країни, можна критикувати відсутність національної ідеї або ще казна що. Але не можна соромитися і в принизливому тоні писати про свою рідну країну. Як про розчленований труп. Це – злочинно! 

Нарешті, останнє. Для азійської Росії прихід активного царя, хай і майстерно заретушованого за допомогою технологій, можливо, цілком прийнятним, - занадто довго там проводилася обробка масової свідомості. Для України це – велике проблема. Країна, що знаходиться одночасно в двох цивілізаційно-культурних площинах, все більше тяжіє до внутрішнього розколу. Південний схід тягнуть в імперію на правах вірнопідданих напівкріпосних малоросів, північний захід і центр відчайдушно чинять опір, віддаючи перевагу західним культурним цінностям, у системі яких людське життя і добробут окремої людини – не порожній звук. Саме час задуматись, хто буде наступним Президентом України. У цьому сенсі для людей, що звикли думати, книга «Брат» може подіяти як витверезник.