Якби мене запитали, яку книжку мені б хотілося прочитати, я б відповів: ту, яку закортить погортати вдруге. Останнім часом зовсім мало потрапляє до рук книжок, що їх захочеться не те щоб перечитати, а бодай подумки повернутися до тексту, посперечатися з автором, згадати якусь яскраву сцену, всміхнутися на вдалий зворот. Такою для мене стала книжка Наталі Тисовської «Останній шаман», яку я днями купив у книгарні, випадково випорпавши на найвищій полиці найдальшого кутка.

Попри те, що книжка вийшла у серії «Нове українське фентезі», до жанру власне фентезі вона належить хіба що умовно. Тут немає ні супергероя, який із мечем у руках бореться і рятує всесвіт, ні персонажів із важкими найменнями, які складаються з самих голосних, ні абсолютного зла, яке обов’язково буде поборене в останньому розділі (щоб повстати із мертвих у сиквелі, приквелі тощо). Натомість тут є звичні українські реалії, серед яких — виявляється — цілком комфортно живуть знайомі нам з дитинства нявки й хованці, а ще — якутські шамани, бо ж у якутській міфології, виявляється, чимало спільного з давніми українськими віруваннями.

З таким самим успіхом ця книжка могла би бути зарахована і до жанру детективу, адже головні герої — невдатник-журналіст Юрась Булочка і його старша колега Ліна Оверченко — розслідують загадкову смерть звичайного лікаря, що здійснив незвичайне наукове відкриття. І це розслідування приведе героїв до істини, яка для кожного виявиться своєю: хтось пізнає втраченого батька, хтось знайде любов, а Юрась надбає... але цього я ліпше не розголошуватиму, щоб не розкривати інтриги.

У реальності, змальованій письменницею, «добро» зовсім не героїчне, а радше незграбне і навіть кумедне, яке тим не менше здатне своєю вірою та щирістю подолати найгірші труднощі. І для «зла», яке уособлює цілком реальна людина, письменниця теж намагається дібрати прості людські слова, здатні пояснити, звідки росте коріння слабкості, страху, зради і — врешті-решт — душевного зламу, коли душа стає чорною, здатною на найтяжчий злочин — убивство.

Та найбільше, мабуть, мене прихилило в «Останньому шамані» те, як письменниця поєднала реальний і химерний світи, аж десь глибоко в нутрі, на підсвідомому рівні, хочеться вірити: отой потойбічний світ «нав» таки існує, і ми не брехали, коли в дитинстві, сидячи в сутінках надворі в компанії шибайголів, гаряче переповідали одне одному страшні історії про полтергейст, який бешкетує поночі в хаті, та про мертвяків, які на Мертвецький Великдень встають на кладовищах із могил, щоб правити літургію...

І якщо вам до рук випадково потрапить старий шаманський бубон, вдивіться добре в намальовану на ньому стежку, яка веде з землі на небеса: можливо, вона виведе вас туди, де ви зможете краєм ока підглянути за завісу буденної реальності.