«Урізька готика» - твір незвичний, самобутній, що вирізняється і оригінальним стилем написання, і метафоричною, поетичною мовою. З перших сторінок роман занурює нас в особливу атмосферу, сповнену таємниць, запрошує – ні, затягує силоміць, - у неймовірний містичний всесвіт, де духи і люди мешкають поруч, де незвичне і моторошне сусідує і мирно співіснує з буденним. Це дивний світ, проте коли опиняєшся всередині, - чи то як гість, зайда, чи просто як читач, що є тим самим гостем, - усе сприймаєш, як належне. Ніби інакше й бути не може.

  Жителі невеликого села Уріж добре знають, хто із їхніх односельців є «опирем», у покоях місцевого дідича ночами блукають духи попередніх власників та померлих слуг, сільськими дорогами під покровом темряви бродять небіжчики – їх можна відрізнити від живих лише по тому, що мерці не відповідають на вітання, а мовчки проходять повз тебе. Замкнений у собі простір села Уріж  - це не світ, осяяний денним промінням сонця, у якому ми перебуваємо щодня, де все підкоряється законам логіки. Тут, навпаки, розум безсилий щось пояснити і розтлумачити, а люди живуть за іншими законами.

  У світі поетичних вірувань, казковому загадковому й небезпечному, колись оселив героїв свого твору Михайло Коцюбинський. Проте персонажі «Тіней забутих предків» відчували себе часткою природи, розкошували у її чарах, упивалися її красою, творили власну долю, протиборствуючи з магічними силами та підкорюючи їх собі. Жителі Урожа просто нездатні на боротьбу – надприродне навколо вселяє у них страх, пригнічує, вони почувають себе бранцями лихих сил. Наче над селом тяжіє зловісний фатум.

  Назва сусіднього з Урожем села – Нагуєвичі – цілком очікувано викликає асоціації з постаттю Івана Франка. І як згодом довідуємося, невипадково. Адже в основі романної оповіді про «опирів», людей, що можуть «потинати» інших, забираючи у них життєві сили, лежить докладно занотована І. Франком оповідь про самосуд над «опирами»: спалення їх у селі Нагуєвичі. Авторка розповідає, що ж відбувалося далі – з тими нещасними, яких намагалися спалити живцем, та з їхніми сім’ями. Це продовження історії.

  Роман «Урізька готика» можна назвати «галереєю портретів». Або світлин (але неодмінно старих, чорно-білих, подібних до світлин одного із героїв твору, фотографа Юліана). У романі відсутні розлогі описи або довгі діалоги. Зовнішність героїв твору авторка окреслює лише злегка. Натомість зосереджує нашу увагу на їхньому внутрішньому світі. (У Біблії згадано, що людина дивиться на лице, а Бог бачить серце. Так само й тут - перед читачем відкриваються людські серця).

 Один за одним постають перед нами жителі села Уріж та ті, хто ненадовго приблукав сюди. Але «світлини» фотографа Юліана мали ще одну, без перебільшення, магічну властивість. Переглядаючи їх, люди бачили речі, непомітні для ока. Так і літературні портрети Галини Пагутяк – люди постають на них геть інакшими, такими, якими є насправді, до найпотаємніших кутків душі. Дивлячись на світлину, ми вражено зауважуємо, це не буденний світ та люди, яких ми звикли бачити навколо себе.

  Адже майстерність художника, талант автора і полягає не у тому, щоб скопіювати дійсність, а щоб виявити приховану правду, передати справжню сутність речей. Зачаровані, ми можемо відмовитися вірити зображенню, вважаючи його викривленим. «Невже воно так, невже світ і люди такі? - вражено міркує читач, інтуїтивно уже переконаний, що, дійсно, насправді воно так і є, лише він сам досі був невидющим.

 Настрій книги мінорний.  Персонажі твору,  - геть усі, - безмежно самотні. Відсторонені одне від одного не менше, ніж міг би ізолюватися від цивілізації монах-пустельник. Кожен із них зосереджений на собі, кожного терзає власний біль, і на усе це дивиться згори Господь «очима, повними розпуки». У чому джерело цієї печалі, яку носять, ніби жалобу, усі хто зібралися в Урожі? У їхній ізольованості від широкого світу? Але, чи там, у невідомих краях, навіть у заокеанській Америці – не так само? Тому що самотність ти носиш у душі, як і біль, з яким неможливо поділитися, куди б не подався. Власне, тому і «готика» - не через присутність у творі надприродних сил. А через оцю незборну тугу.

 Розв’язка твору подана у кращих традиціях детективного роману  - швидка і несподівана. Розрізнені у тексті частки мозаїки складаються в одну цілісну картинку, увиразнюється зв’язок між подіями давніми та теперішніми. Той, кого підозрювали у найлихіших замірах, виявляється звичайною людиною, нещасною і вимученою життям. Принципова відмінність фіналу книги від детективу – у тому, що «зло» залишається непокараним та начебто навіть торжествує. Але ми й не чекали хеппі-енду. Ми просто хотіли довідатися правду.

«Урізька готика» - твір, неподібний на інше, написане досі. Роман, що говорить із нами власною мовою. Ми, можемо, звісно, порівнювати його із іншими творами в українській літературі (та й не лише в українській), щоб якось узагальнити і призвичаїтися до його самобутності. Адже незрозуміле і непоясненне лякає. Проте воно запам’ятовується і лишає у душі глибоке враження.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т»,  магазином «Читайка» , літературним конкурсом "Коронація слова" та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».