Тарас Прохасько – це останній аргумент поезії. Він потребує дуже багато уваги. Не просто прочитування чи перечитування, а мало не вивчення. Його тексти – це набір хромосом. Кожне слово має свою функцію і випадання хоча б одного змінює структуру тексту. Не персонажі, а образи. Не дійові особи, а ліричні герої. Поезія, котра не потребує особливої форми. Поезія, що відчутна усіма сенсорами чуття. Хоча насправді він пише прозу.

І от франківське видавництво «Лілея-НВ» видало книжку, яка мала би потішити багатьох прихильників творчості Прохаська під чудернацькою назвою «БотакЄ», яку автор тлумачить наступним чином: «Це такий вислів, який вживають тоді, коли вичерпуються можливості пояснити причини чогось. Така собі згода з тим, що щось є таким, яким може бути, і так має бути».

Прикметно, ця книга має багато сторінок і багато текстів. По суті, вибране, чи пак, зібране. Бо не увійшли до видання лише твори із першої книжки письменника «Інші дні Анни». Все решта – тут і тепер в одній упаковці. Причому у хронологічній послідовності. Відповідно, і рецензувати публіковані тексти, які уже мають певну рецепцію, особливого резону нема. Зрештою, літературознавство як наука у випадку з Прохаськом взагалі відпочиває. Позаяк ще у збірці радіоетюдів «FM “Галичина”» автор заявив, що його «книжка не є літературою. Навіть більше – вона є НЕЛІТЕРАТУРОЮ». Тож можна хіба висловлювати хіба максимально суб’єктивні міркування. Та якщо брати по суті, то ця ж таки «FM “Галичина”» є дуже цінними рафінованими міркуваннями з того чи іншого приводу. А беручи до уваги присутність конкретних прикладів, що ілюструють той чи інший розмисел, можна говорити про притчевість.

Далі у книжці натрапляємо на невеликий роман «Непрості», завдяки котрому Прохаська охрестили українським Маркесом. Медитативно-філософська родинна сага з елементами магічності. Затим дві повістини – «З цього можна зробити кілька оповідань» та «Як я перестав бути письменником», що раніше також виходили під окремою книжкою під назвою першого тексту.

Що особливо мало би потішити прихильників Тараса Прохаська – так це присутність у «БотакЄ» творів, котрі раніше публікувались лише у всіляких антологіях, однак цілості в жодному контексті не могли становити, а тому і об’єднані за цією ознакою у розділі «Тільки на експорт». На окрему увагу заслуговує більший есей «Моя Україна», який, здається є фрагментами зі ще більшого тексту. Тут автор міркує над сутністю Батьківщини і окреслює власне ставлення до неї: «Якби мусив звести до чогось такого свій досвід України, свої з нею стосунки, те, що вона мені про себе розповідала, то визначальним я обрав би кунілінґвус. Не простий статевий акт і не справжній статевий акт. Лише відкритість, довіра, дозвіл, заборона, заміна, половинність і позамежовість водночас».

Знаю одну людину, котра оцінює творчість Прохаська як примітивну, а тому не вважає вартою своєї уваги. Після таких аргументів хотілося хіба розвести руками, але постукала до голови думка, що, вочевидь, можна вважати, що є два рівні примітивізму, які, в даному випадку, найкраще проілюструвати на живописі, порівнявши наскальні малюнки з роботами Малевича. Коли в першому випадку «митець» нічого не вміє, то у другому – він пройшов всі щаблі розвитку і удосконалення, вкінець викристалізувавши власну творчу манеру до максимальної простоти. Вочевидь це і відбулося з літературою, писаною Тарасом Прохаськом, що найяскравіше ілюструють його есеї.

Далі натрапляємо на колонки з регіонального прикарпатського тижневика «Галицький Кореспондент», які раніше виходили під титулкою «Порт Франківськ» (за назвою одного з текстів), і, знову-таки, публіковані лише в газеті тексти останніх років у розділі «1000 місць і слів», котрий є завершальним у книзі. І якщо «Порт Франківськ» таки має певну композиційну цілість, то нові есеї, будемо так називати, є страшенно нерівними і розхристаними. Зрештою, виправданням може слугувати загальна назва. А щодо жанрового визначення есеїстики і колумністики, то зустрічаємо типову закономірність, на яку страждають подібні тексти – розмір. «Здається, що може бути простіше в писанні, як написати есе, – зауважує сам Прохасько, і продовжує, – постає питання того, що ти мусиш написати».  До того ж треба дотриматися параметрів, через що колонки подеколи виходять або накрученими, або завчасно обірваними.

Але давайте будемо про хороше, бо чи не найкращими творами з усього, написаного Прохаськом, мені видаються два малих есеї «Знову тільки про любов» і «Не кричи: “Вовки!”». У першому йдеться про певне середовище пань, які «мали чудову освіту, швидкий розум, добру пам´ять. Усі були колись першими красунями міста. Мали добрі манери, почуття гумору, вміли бути дотепними. Інша справа, що були довголітніми вдовами – пережили своїх чоловіків на кілька десятиліть. Після чоловіків залишилися прекрасні помешкання, старі вишукані меблі, багато добрих картин, твердий самостійний характер і самотність, яка спочатку була горем, потім полегшенням, тоді відчаєм, звичкою і нарешті долею, коли почало здаватися, що так було завжди і життя власне так виглядає і для того призначене». У другому – про гірську сім’ю та доволі складні і колоритні умови її життя. Автор каже, що «питався у них про їхні труднощі і клопоти. Вони надто довго думали, не знаючи, що це означає. Нарешті – змушені щось відповісти – сказали: лише якби прийшов вовк. А більше нічого такого».

Що варто відзначити – так це максимальну концентрацію змісту, а це свідчить, як мінімум, про повагу письменника до читача. Бо з тих-таки «пань» можна було би зробити пристойний романчик. Але Прохасько пошкодував свого і нашого часу, сконденсувавши у компактному есеї епічну оповідь.

Інша справа, що не конче було вміщувати у книгу публіцистично-краєзнавчі статті про окремі географічні об’єкти Івано-Франківщини, що писалися для спеціальної рубрики у «Галицькому кореспонденті» («Слідами чужих спогадів», «Городниця на Дністрі» та ін.). Це як у кардіограмі випрямлена лінія після інтенсивного биття серця впродовж читання попередніх високоестетичних літературних творів.

Так все ж, завершимо однозначним позитивом, позаяк його незрівнянно більше. «БотакЄ» може стати чудесним подарунком на свята, мудрим і розважливим супутником у подорожі чи приємним співбесідником під час чаювання. А враховуючи те, що іменник «книжка» жіночого роду, то її переваги знову-таки зростають у декілька разів. Тож солодкого чаю і приємного читання!

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом   «Грані-Т »,   магазином «Читайка» , літературним конкурсом "Коронація слова"    та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

УМОВИ КОНКУРСУ