Творчість німецького письменника Альфреда Дьобліна (1878-1957)
українському читачеві, на жаль, невідома. Про це свідчить бодай те, що лише
2011 року вийшов друком перший переклад українською ранньої прози письменника. Проте
Дьоблін один з найвидатніших романістів ХХ століття, який на німецькомовну
літературу справив не менший вплив, ніж, наприклад, Роберт Музиль чи Герман
Брох. Найвідоміший твір Дьобліна - роман «Берлін, Александерплатц» - можна
порівняти хіба що з такими романами минулого століття як «Уліс» Джойса,
«Чоловік без властивостей» Музиля та «У пошуках утраченого часу» Пруста. Але до
експериментів з романною формою у своєму найзнанішому творі, якому, втім,
передувало кілька інших, не менш цікавих романів, Дьоблін писав малу прозу,
зокрема, видав збірку з дванадцяти оповідань «Убивство кульбаби».

У цих оповіданнях ще немає таких виразних експериментів з мовою та прозовою формою, до яких Дьоблін
вдаватиметься у своїх пізніших творах, проте вони дають змогу ознайомитися з
провідною ниткою усієї подальшої творчості письменника: виявлення позірності
рутинного досвіду та усталених поведінкових правил в суспільстві, норми та
ненормальності, реліґійної фальші, яка радше віддаляє індивіда від
саморозуміння, інструментальне ставлення просвітниченої людини до природи та
його згубні наслідки. Головними персонажами збірки є переважно марґінали,
завдяки яким Дьоблін увиразнює важливі для нього теми самовідчуження
(«Танцівниця і тіло»), ілюзії всемогутності знання, розуму, нав´язуваної
протягом століть просвітницькою пропагандою («Астралія») і прямого наслідку
цієї пропаганди - нещадного визискування природи людиною («Убивство кульбаби») тощо.

У центральному оповіданні збірки - «Убивство кульбаби» - ці всі теми перетинаються. Її герой - пан
Міхаель Фішер, під час прогулянки лісом знічев´я стинає голову кульбабі, що
породжує незрозумілі йому жаскі докори сумління. Персоніфікована природа
переслідує Фішера, який будь-що-будь намагається уникнути відповідальності:
грошовим переказом, каяттям у церкві, але мертва кульбаба ніби промовляє з
самого Фішера, не даючи йому спокою. Врешті він вирішує піклуватися про
«доньку» вбитої кульбаби, спокутуючи таким побитом свою провину, але мимоволі
розтрощений його хатньою служницею горщик з квіткою, вмент звільняє його від
самокатування (яке було для нього єдиним шляхом до самопізнання) та баласту
відповідальності, і він чкурить до лісу, щоби задовольнити свою жагу до
вбивства, знищуючи усе живе, що змусило його бодай на мить замислитися над
простим питанням: хто я?

Насамкінець варто приділити дрібку уваги українському перекладові, який, на жаль, не дає змоги побачити
багатства Дьоблінового стилю. На відміну від ориґіналу український переклад
видається сухим, стилістично обмеженим, до того ж багатим на лексичні та
пунктуаційні помилки. Але перекладачці годі щось закинути, адже у пропонованого
нашому читачеві видання немає літературного редактора, що є сумною для
українського книговидання закономірністю. Мабуть, таким робом видавництво
вирішило заощадити. Як наслідок, вкотре страждає український читач, якому
доведеться стикнутися з «ефірною фігурою» танцівниці (с. 14), хоча в оригіналі
«seidenleichte Figur», тобто «легка мов шовк фігура»; з «дощовою осінню» (с.
20) у сенсі «дощовитої осені»; з «мужичками» (с. 21, 26-27); з «чорно вбраним
паном» (с. 28) у сенсі «вбраного у чорне пана»; з «руками, що бовтаються на
плечах» (с. 28, 30); з товстуном, який - увага! - «заліз до кишені штанів» (с.
33); з відверто суржикомовною конструкцією «шароподібний стовп» (с. 57) у сенсі
«кулеподібний» чи ще краще «кулястий»; зі зловживанням складеною формою вищого
ступеня порівняння прикметників (більш непотрібний, більш несамовитий, більш
жалюгідний і багато інших), і повним нехтуванням простою, що створює під час
читання враження їзди битим шляхом; з черговою суржикомовною конструкцією
«зубоскалення» (с. 62) у сенсі «глузування з»; з «крадьковитою ходою» (с. 67).
В оповіданні «Помічниця» перекладачка взагалі вирішила виступити співавтором
Дьобліна, знехтувавши тим, що процес над фабрикантом Ґрассом відбувався у
Нью-Йоркові, адже у перекладі ця «дрібничка» відсутня (с. 65), а в ориґіналі з
цього починається оповідання («In New York erregte...»). Переклад рясніє згаданими вище неточностями,
перераховувати які далі немає сенсу. Звісно, навіть крізь такий переклад
Дьоблінів геній досягне серця і думки нашого читача, але навіщо створювати аж
такі перешкоди, коли можна просто не заощаджувати на літературному редакторові?

i...o@mail.ua

Ця рецензія надійшла на конкурс рецензій на переклади із німецької, який організував Німецький культурний центр Goethe-Institut в Україні