Уже прочитавши назву книжки, згадаєш, що «форева онлі рок-н-рол», і асоціація виявляється правильною: Тернопіль Василя Махна культурно і хронологічно збігається з отим самим «файним містом», про яке співали «Брати Гадюкіни»:

Камон, Вася, старайся не трусити попіл.

Добий, бродяга, п’ятку — і поїдем

у файне місто Тернопіль!

Зрештою, отакому Тернополю надає барв виключно автор, його пригоди, його знайомства, і виявляється, що це не так певне місце сили, як місце слави, перемог, повернень та інших гідних увічнення подій. «Я там зустрів чувіху, їй шістнадцяти не було. Зовсім малолєтка, але в ліжку як акула» — це, звісно, Кузя. У Василя (Махна, не Васі), Тернопіль без тіла теж неможливий: «потім кілька студенток на спільній квартирі / і тіла їх мов сніг».

У книжки дві частини, присвячені відповідно Тернополю і Нью-Йорку, містам, які автор сам обжив і добре знає: перша називається «Джаз», а друга — «Рок-н-рол». Джаз — це душевне, старе і добре. Василь Махно сприймає його отак і навмисно тасує асоціації: поет у Тернополі і файне місто Нью-Йорк. Рок-н-рол і джаз міняються батьківщинами: історії з богемної юності обрамлюються, як чорно-білі фотографії, в альбомі зі зворушливими прорізними куточками на пожовклому картоні. Ось Орфей, ось Бенза, ось однокласник Роман після другої відсидки. А проте саме вакханалія молодості — вітчизна рок-н-ролу, тоді як джаз рятував у Нью-Йорку Федеріко Ґарсію, на всю голову загіпнотизованого, не сп’янілого, а от власне що intoxicated, не зачарованого, а зачаклованого цим вертикальним простором до похмуро-психоделічного стану. Саме чорні люди і їхня музика оживлювали для іспанця місто, в якому з-за кожного рогу на нього дивилася смерть, кликала в танець і пахла своїм невитравним запахом. Вітальна енергія Лорчиного Нью-Йорку 1930-го зосереджена в Гарлемі, де мешкають люди принижені, але по-справжньому живі.

Зліва, справа, з півночі, із півдня

височіє незворушний мур

для крота, колючки водяної.

Не шукайте, негри, його шпари,

бо знайдете машкару безмежну,

а шукайте сонце глибочіні,

ставши громоносним ананасом;

сонце, що лісами пропливає,

впевнене, що не зустріне німфу;

сонце, що ламає й крушить числа,

та кордонів сну не переходить;

сонце татуйоване, що плине

річкою й реве серед кайманів.[1]

І в цього шаленого негритянського сонця джазовий голос. Ним не обов’язково саме співати, можна ревти — і це нагадуватиме саксофон. І українець, якщо чесно, попри анонсований рок-н-рол, цю тему, не втримавшись, підхоплює і дає свою варіацію:

твоєю музикою — о мамо африко —

    наповнюються тіла рослин і звірів

    вона — у розтрубах слонових хоботів

    і сюркотанні комашиних оркестрів

    зойках яструбиної жертви

    висохлому бадиллі перекотиполя

    гучних ударах по напнутій буйволячій шкірі

У Махна Нью-Йорк живий і душевний. Там зрештою, не всі такі вже американці. Десь на його вулицях можна зустріти й ностальгію, але частіше — голубів або хасидів. Нью-Йорк і пахне з буквально з перших рядків смачно і дружньо:

     щоранку пекарні єврейські відчиняють з пітьми

     перше що добігає — схожий на прудкість лисиць —

     запах цинамону — розтертих із цукром яєць —

     до цегляних синагог — і це є початком зими

     бо тісто пахне сосною і зірваний вчора жасмин

     разом із часником і цибулею сиґналить тобі з полиць

Справжню ностальгію у Василя Махна викликає не «цей» Тернопіль, а той Тернопіль, до якого не повернешся, де стоїть кав’ярня «Муза» чи хоча б «Бункермуз», де всі живі, навіть Орфей, і сповнені вітальної енергії, потужність якої дає право не замислюватися над її чистотою. Ось Нью-Йорк — інша справа: бери квиток, лети, долай географію, все порівняно просто.

П’ятку докурено, стакан допито, «поети й малярі доп’ють отруту часу...» — але у машину часу ні нетверезого Васю, ні поета-Василя не пускають. Хіба що перший так і залишився у своїй порі, не доїхавши до сьогодні. І Василь, звичайно, десь зберігає у своєму альбому фотографію, де того можна знайти в далекому куточку. Тільки обличчя трохи змазане, не розбереш.

[1] Переклад М. Москаленка.