Піднятися вище неба на власних крилах, хай навіть метафорично, мріє кожен. За допомогою книги Галини Рис «Намалюй мене пташкою» злетіти не можна, а от хоча б на кілька сантиметрів піднятися над землею – цілком реально.

Перше, що одразу ж симпатизує, - це інтригуюча назва. І навіть не відкриваючи книги, починаєш себе налаштовувати на поетичний лад. До того ж, вдало написана анотація обіцяє не тільки пригоди, а ще й справжню магію. Та особливо тішить те, що читача втаємничать в «мистецтво книготворення, каліграфії та інтролігації».

Книга захоплює з перших сторінок. Із нетерпінням поринаєш у світ, в якому сімнадцятирічна дівчина Гелена їде до Кондора, щоб навчитися в Академії імені Пір’їни малювати, літати і співати. Гелена, приїхавши в чуже місто, залишається наодинці зі своїми проблемами. Вона шукає квартиру, підробіток і нових друзів. Героїня книги «Намалюй мене пташкою» із кожною прочитаною сторінкою стає все ріднішою та зрозумілішою. І всі ці дівчачі переживання, пошуки, вагання, бажання знайти себе наче переписані з твого життя. Гелена намагається поєднати навчання з підробітком у пекарні пана Ібіса, знайти друзів, саморозвиватися. Але не завжди все виходить, бо часом дівчині не вистачає для щастя грошей, енергії, сил, розмов і тепла. То чим же, спитаєте, особлива Гелена, що про неї варто було написати книгу? У тому то й справа, що нічим! Головна героїня далеко не ідеальна. Вона має свої страхи і комплекси, не надто товариська і часом їй важко опановувати свої емоції. Гелена втомлюється, готується до іспитів, як чимало студентів, в останні ночі перед екзаменами, забуває вчасно телефонувати батькам. Вона – звичайна дівчина зі своїми мріями, з бажанням придбати нові червоні черевички, з усіма застудами-малюваннями-заздрощами-нерозуміннями.

Пожвавлюють опис внутрішніх переживань навчання в Академії імені Пір’їни з дивакуватими викладачами-птахами, робота у родині Ібісів і дружба з одногрупницею Софією. А особливого інтересу додає місто Кондор, у якому поряд зі звичайними людьми живуть птахолюди. Здавалося б, на цьому можна було ставити крапку. Бо ці безкінечні, майже позбавлені діалогів, дівочі думки із сотої сторінки вже починають добряче набридати. Дійшовши до середини книги, починаєш думати, що тебе обдурили, бо не було ні пригод, ні втаємничення у мистецтво книготворення, ні рукопису «Підручника літання». Але як тільки встигаєш про це замислитися, то на сторінках з’являється чудернацька панянка Серена Чапленко, викладачка з каліграфії, яка разом із професором Орлом пропонує Гелені переписати каліграфічним почерком книгу. Головну героїню, яка вважала, що її призначення – навчитися добре малювати птахів, змушують за п’ятірку з іспиту опанувати каліграфію та власноруч створити пергамент. І все це не обходиться без магічних перетворень у птахів, опису виготовлення чорнил і другорядної любовної історії. Очевидно, що, застосувавши алегоричну форму, авторка натякає і на проблеми нашої освіти. Хіба ж в українських вишах мало таких «павичів», «орлів» і «чапель»?

Та не навчанням єдиним. Майже весь вільний час Гелена проводить у пекарні, де їй за роботу платять їжею. Попри свою замкнутість, дівчина намагається листуватися зі своєю подругою Ідою, а також дружить із набагато успішнішою у навчанні Софією та її коханим Манолісом. Але дружба ця якась дуже дивна. Гелена трохи заздрить Софії не тільки через оцінки, а й через те, що та зуміла знайти щире кохання. А щодо Іди, то взагалі виникає враження, що дівчатка не тільки не подруги, а й взагалі чужі між собою люди.

Книга перенасичена деталями. Інколи деталізовані описи допомагають авторці показати глибину думок дівчини, але здебільшого вони не виконують ніякої функції. Вони просто є, але, якби їх не було, то текст би нічого не втратив. Хоча там де, ці деталі потрібні (опис тринадцяти ночей), їх немає. Так наче авторка писала-виписувала, а потім трохи втомилася і вирішила один із ключових моментів у житті дівчини передати сторінкою тексту.

Протягом усього часу не полишає відчуття тотальної душевної самотності дівчини. Вона старанно вчиться, працює, розвиває своє захоплення малюванням, має друзів. Але все це – лише відчайдушні спроби хоч трохи злетіти. Але нічого не виходить. І Гелена розуміє: «Оцінки, титули, статуси – все це ефемерне й швидкоплинне. Щурячі перегони, не більше. І навіть багатство – це в житті не основне. <…> Головне – це вірити в себе. Головне – це приймати рішення та залишатися йому вірним. Головне – бути людиною і не стати ні безсердечною лялькою, ні хижим птахом. Головне – любити світ, у якому живеш, попри всі вовчі пастки, чорні дні й безсонні ночі. Любов, любов, любов – ось та вічна матерія, з якої створений світ».

Безперечно, тішить той факт, що на книжкових полицях почали з’являтися книги для підлітків. Приємно, що ці «білі плями» все більше і більше цікавлять видавців. Але хочеться не тільки хорошої підліткової літератури, а ще й якісної поліграфії та притомних обкладинок. Хай навіть і м’яких, але не прикріплених до книжкових блоків суперобкладинок, які після прочитання розлазяться у всі боки грайливими «хвостами».

Засмучує ще й той факт, що мені мимоволі з читачки довелося перекваліфіковуватися в редактора («від недосипання на лівому очі потріскали капіляри…» (с. 114); «…лише два салати, гуска, печена картопля та канарки зі шпротами» (с. 119). Викликає дискусію вживання слова «одноріг» замість «єдиноріг», а також – відсутність уніфікації на 133 сторінці («У центрі найбільшої зали стоїть гордість музею – мумія прадавньої птахолюдини в повен зріст» і «І доки мої одногрупники з усіх боків оглядають прадавню птахо-людину …»). «Що Вам заваджає ?» (с. 155). «Директор не може зійти з дива» (с. 134). І хоч як я не намагалася зосередитися на змісті, але «жахні образи», «затраснула тверді покришки», «усе решто» лізли і лізли з усіх шпарин.

Книга «Намалюй мене пташкою» буде цікавою для старшокласників, які переживають схожі з Геленою відчуття. Очевидно, що книжці забракло легкості, для того, щоб можна було читачам розправити крила і злетіти. Але не забракло життєвої мудрості, яка допоможе підліткам зрозуміти, що є ефемерним у нашому світі, а що – дійсно вартісним.