1. «... перше кохання виявилось троянським конем, який чомусь підсунула доля. Все вийшло, як у вислові Платона: “Нещасний, маєш те, чого хотів ”»[1].

Не так сумно – як правда... Після першого одруження прийшло розчарування. Невдовзі жінка покинула маминого брата, про якого розповідає в есеї «На перетині крові і духу » Степан Процюк. Забороняла бачитися з дочкою. Після другого одруження, кохання до першої не зникало...

2. «А дід навіть перед смертю вмів сказати будь-якій жінці комплімент, зворушливий своєю ненаграністю, вірячи у те, що каже».

Якщо шукати витоки «батярських» іскор у характері Степана Процюка, то вони приведуть до діда Михайла по батьковій лінії. Колоритна особистість початку ХХ століття. То перехитрив лікарів, щоб не йти на військову службу, то втік від радянського лейтенанта перед розстрілом, то ...поїхав за коханою жінкою до Сибіру... Що тут додати? – Мрія – не чоловік...

3. «Любов і ненависть – сіамські близнюки».

Тільки, коли сильно любити, можна сильно зненавидіти. І навпаки... Поки нема байдужості, завжди є шанс – піти в бік любові чи ненависті.

4. «Чоран полюбляв міцну каву і сигарети. Він також зневажав алкоголь ».

Що ще відомо про ромунського мислителя-емігранта у Франції ХХ ст., Еміля Чорана, окрім того, що кілька років прожив у Парижі з жінкою, так і не одружившись офіційно. Коли до неї приїздили батьки, ...двері між кімнатами закоханих заставляли шафою, ніби вони живуть окремо... Більше цікавого про депресивного, контроверсійного та парадоксального (ні не Степана Процюка!) Еміля Чорана в есе Степана Процюка «Необов’ язкові рефлексії про нехрестоматійного філософа » .

5. «...кожна щаслива сім’ я є щасливою однаково, а нещаслива – по-різному. Може, все навпаки. У будь-якому разі письменники щодо цієї аксіоми не є винятками ».

«Сім’я-фетиш, сім ’я-кайдани ( письменник і сім’я)» – така назва мініатюри про письменницькі кохано-страждано-будні. Як показує досвід літературний, і досвід життєвий, який в історії літератури ще не прописаний – письменник чи письменниця мають жити в літературі, а чоловік чи жінка – у сім’ї (якщо хочуть). Коли ці ролі рокірують, виходить те, про що розповідає в есе Степан Процюк...

6.  «Ми караємо себе і своїх близьких коханих власною відсутністю чи близьких некоханих власною присутністю» .

Про ці вічні теми письменник говорить у есе «Непрожиті життя». Адже яке життя вповні прожите, коли нема кохання, пристрасті, здатності любити й бути любленими... Як каже письменник Дмитро Білий, цитуючи О’Генрі: «Справжній письменник у житті має пройти три речі: кохання, війну й бідність». А тоді від себе додає: «Кохання маю, війну переживемо, а з бідністю в мене завжди було все в порядку ;)». Після того розумію, що, мабуть, дійсно усе в порядку;).

7. «Фальш викликає зневіру. Імітації викликають мертву реальність».

Найбільше про добро для когось, любов до чогось говорять, як правило ті, для кого «добро» і «любов» – не більше й не менше, як ширма. Втрата щирості, справжності – втрата життєвого комфорту. Вибір за нами: симулякри чи справжність. Гарні слова завуальовують реальність до пори, до часу. Що далі? Про це Степан Процюк у есе «Червонокалинники».

8. «Ми часто ігноруємо або не вповні розуміємо значення приходу у наше життя дорогих облич».

Не прогавити мить появи когось дуже важливого, уловити хвилі доленосного, зберегти в пам’яті найважливіше, не підкоритися страхові прийняти у своє життя, не відступити. Хто й чому в житті стає рідним для нас пише Степан Процюк: «Насправді дорогі нам обличчя стають дорогими назавжди».

[1] із книги: Процюк Степан. Канатохідці / Степан Процюк. – Брустури: Дискурсус, 2015. – 232 с.