Минулий, 2015 рік, ознаменувався для нашого міста  й краю важливою літературною подією – в Івано-Франківському видавництві «Місто-НВ» побачила світ  збірка поезій авторства талановитого нашого долинянина,  відомого поета, письменника, журналіста й просвітянина  Василя Олійника. Дуже промовистою й символічною є її назва –  «Йордань –вода», котра  спонукає розгорнути першу сторінку…

Змістовна й цікава передмова письменниці  Марії Вайно «І день, і час у дзеркалі душі…» розповідає про творчу сутність нашого талановитого долинянина, його долю, життя, пошуки себе в літературі й поезії.

«Небо над віками» – назва першого розділу збірки. У ньому – поезії, котрі ще довго четвертуватимуть невмирущим болем й тугою всіх наших свідомих сучасників.

 Адже є розуміння багатьох речей, котрі можемо вважати пророчим посланням Господа нашого Ісуса Христа, охрещеного в  священних водах ріки Йордан. Так,у  2014 році, з 19 на 20 січня розпочато було на  Майдані в Києві криваве Водохреще (Вогнехреще), де схрестили мечі добро і зло. А через рік сколихнула нас  звістка про бої за оплот української землі – донецький аеропорт.  І  це не співпадіння днів і чисел, це замисел Бога показати злу, яке нині повсюдно намагається правити світом, що все ж добро переможе.

Біблійна ріка Йордан – то велич Бога і найбільша для людини Його таїна.  А вкраїнський Майдан – Голгофа всього нинішнього українства. Прикро, що народ, який вже не вперше кладе на вівтар жертовності життя своїх кращих синів і дочок отримує замість втілення мрій і надій в більшій мірі полин розчарувань й гіркоту непоправних втрат.

Історію Майдану,втрачені життя наших воїнів  на війні й горе матерів поет переживає, без перебільшення, серцем і душею.

Перший вірш розділу – «Відлуння Майдану», де «Супроти   кривди, розпачу, олжі /Народна підійнялася лавина» (с.6)

Поет щиро вірить в те, що «завтра» буде осяяне правдою і добром. Поезію «Тобі – літати!» він присвятив пілоту української авіації Надії Савченко , яка водночас уособлює Україну  «Тобі літати – високо і стрімко,/Вітчизни міць здіймати до небес» (с.9).

У поезії «Вітер» він озвучує своє життєве кредо : « І легко йду, і впевнено між люди, / Творю свій день, як молодості спів» 9  (с. 11), а натхненню сприяють  цьому творчі мандрівки: «Ходжу між віками у Львові, і леви – Мої охоронці і поводирі» (с.12) та читання знакової для українства книги «Я руку кладу на «Кобзар», –Вкраїно, тобі присягаю:/ Як небу – відважний Ікар,/ Як полю – простий хлібодар» (с. 13)

Василь Олійник захоплюється рідним краєм, опоетизовує його. Леся Українка читає альманах «Перший вінок» і ніби опиняється « в Галичині, / Де думи і легенди, і пісні/ Такі святі, немов  окраєць хліба» , а Ясна Гора прочанам «Понад  усі захмарні перевали / Очима сонця заглядає в душу» ( с. 15). Є в цьому розділі знакова для  назви книги поезія «Йордань - вода», в якій автор подає неповторний образ « І моляться люди у білому храмі, / Хрещається світ, ніби створений тут же, / А сонце летить  у сіяючій рамі» , висловлює побажання «Хай будуть здорові і руки, і серце, / І батько, і мати, і вся Україна» (с.17) . Зворушлива поезія  «Мама моляться»:  «Прислухаюсь до кожного Слова,/ Як в дитинстві, бувало, колись/Не змінилась молитва Ранкова

/ І її все благаючий зміст» (с. 18).

  «Балада про корали», «Хутір Надія»,  «Дем’янів  Лаз», «Жовтий князь», «Чорнобильська дума»  цикл «Любинські вірші», – поезії, які змушують задуматись над  смислом людського буття. Є тут і автобіографічні вірші «Спогад», де  автор згадує, як  радянська цензура «Мій вірш молотила, як сніп» , бо « в нім синє злилося з жовтим»   (с. 40) й «У редакції»,  де  « давав  рядки із дня у день, /Топтав  квітки своїх пісень» (  с. 27), але можу підтвердити, що  не весь розмай  Василь Васильович витоптав,  бо таки  більшість їх увійшла до попередніх , досить містких збірок,  якими «…в людські душі сіяв зерна,  Які любов’ю освятив» . (с. 41)

Прикладом кращого зразка адресної поезії-присвяти слугує в збірці вірш «Скульптор», присвячений знаному мистцю й художнику Богдану Фреїву: «І проступає з каменю людина,/ Маленька пташка, квітка, деревце/ І обпікають сонячні краплини, / Неначе іскри, майстрові лице» (c.32)

Продовжимо наше занурення в глибинні  джерела поетичного натхнення Василя Олійника. Наступний розділ збірки « Під повіткою дині вагітні» присвячений  предковічній людській праці, рідній домівці, спогадам дитинства і юності, де  «Неначе майстер той годинниковий, / Перебираю шестерні подій» (с.48), «знов пеленить землю сніг» (с.46),де «Із землі до неба шумлять дерева, / Тримаючись за мрію – бути високими» (с.54) й «Стрімко пише/ Комусь літак свого листа/ На синім аркуші зеніту» (с.55), де стежки «З села в село, мов подавали руки, – Несли життя досвітні голоси» (с.59)

 Протиріччя на життєвих дорогах, вибір людини і долі, прагнення й розуміння буття – такий лейтмотив розділу. Невипадково саме тут вміщено «Кардіовірш» пам’яті Мирослава Тарнавського, а ще – актуальна  у всі часи «Балада про Марію –Магдалину».

«Зелена проща» – промовиста назва третього розділу поетичної збірки, де в першому ж вірші поет зізнається: «…спішу до дібров задуманих,/ На природи зелену прощу» (с.64), «Вітаюсь з водою – за руку,В сонце – вдягаю душу» (с.67), а далі  закликає : «Не себе бережи, а – людину, Найдорожче – Людину в Собі!» (с.65). Природа квітне своїм звичним життям, в якій село, подвір’я, де «Сива груша об небо сперлась, / Наслухає прогноз листком» (с.86), а ще  – поле, косар, дощі,осінь, де «паморозь опалий лист гризе» (с.68) й  «Березневі мотиви» із  «зореквітними  рушниками»   й  «В білій зливі проблиски/ Сонцем обціловані» (с.71). Ще  автор запрошує нас  повторити  стежками рідного краю  «Коломийське рандеву»,  а в поезії «У Бовкотах» захоплюється тим, що «Карпати дужі підставляють груди/ Дзвінкому  сонцю, що  летить у світ» (с. 83),сумує, щойно «прожито день без вірша, як без хліба» (с. 88),  й голуб від жорстокості людської «каменем ставав» (с. 89), закликає світ огорнути любов’ю і добротою: «Ти його зрозумій і зігрій,/І наступним вручи поколінням» (с.84)

«Імена, імена../» – наступний, четвертий розділ збірки, присвячений  вписаним  в сторінки історії  рідного краю людям: ватажку повстання визвольної війни 1648-1654 років Федору Сліпці, якому «кволі кроки рахує ціпок» (с.92) , активісту цієї війни, долинянину Івану Мазурику, який «міцно трима  шабелину» (с. 93) , письменнику  й просвітянину Івану Вагилевичу, який  «У серці зважував дні та століття» (с.94), Героєві Крут  Миколі Корпану з Тяпче: «…було важко тримати землі/ Бійця-українця на білій долоні» (с.95), а ще – поету Ярославу Дорошенку, бо «Долав  круті життєві перевали, / Достойний син вкраїнської землі» ( с. 97),  всесвітньовідомому  тенору з Велдіжа Василю Тисяку що «Як Господа святого нагороду, – / Підносив аж до сонця дивоспів» (с.98), письменниці Наталії Кобринській, яка в журбі «цвіла, немов тернова ружа, / Перемігши одинокість, як журбу» (с.99), дисиденту Зеновію Красівському, бо – «Понад усі закони й заборони, / Відважне слово месника з Карпат» (с.102), громадському діячу Роману Скворію, котрий назавжди «…залишивсь людиною, поетом/ Мажорних, серцем писаних, октав» (с.103),своєму наставнику, поету світлої пам’яті Йосипу Попадюку, канадському письменнику українського походження Джордж у Ризі та іншим.

Віддавши достойну повагу й увагу світу, поет  веде нас останнім, п’ятим  розділом. Саме «Стрілах колій» привідкриває завісу своєї душі, той її закуток, де живуть найсокровенніші почуття. Найперше поет зізнається, що «страшно від каштанових пожеж/ Мені одному в цю холодну осінь» (с.106), а ще скупими рядками, в яких затаєно особистий всесвіт : «Марія.Мрія.Безнадія. Жаль» , «… спогади горять/ На дні душі… Я не забув про неї» (с.107).  згадує, що « … уже немає / Хати серед  поля – тільки вітер» (с. 108), й «У цьому  місті залишилась  ти / На березі моєї безнадії» (с.109).  А далі  зізнається трепетно і щиро: «Як забуду тебе, то забуду весну. Ту, яка нас водила стежками» , стверджує: «Пам ’ ятаю тебе… Ні, тебе я люблю./ Як не дивно – люблю тебе досі» (с.111),  бо «Ти до мене близько так – / За  горою літ» (с.112).  Й коли «Осінь тепла, не лукаво/Поглядає вслід за мною»  (с.114) згадує, що « В далечінь летіли стріли колій/ З тим, що я сказав і не сказав» (с.115). Завершує збірку «зимовий вірш», в якому поет з теплотою згадує, що «В твоїх очах було щось фантастичне: / І зорі, і сніги, і небеса» , розмірковує, що коли «Зима неспішно зніме білу хустку/ І нам  її уперше стане жаль» ( с.116).

… Так багато ще хотілось би сказати. І про автора , і про його поезії. Але «Йордань-вода» – то причастя до небагатослівності й внутрішнього чуття і відчуття кожного рядка. Тож нехай вона життєдайним джерелом  пливе  до уст й сердець  прихильників високохудожнього поетичного слова, очищає наші думки й помисли, дарує силу й завзяття творити мир і добро на рідній землі!