Re: цензії

Середньовіччя українських земель відображені в літописах давньоруських чи козацьких. На жаль, нема української літописної фіксації життя за Карпатами. Цей час переданий тільки в легендах, пізніше – в літературних творах.

Проте це не означає, що лицарські доба й культура на Закарпатті були відсутніми. Заповнити нішу «літописної» фіксації спробував Олександр Гаврош. В ужгородському «Видавництві Олександри Гаркуші» щойно побачили світ «Легенди Срібної Русі» - сучасний міф закарпатського середньовіччя. За словами автора, джерелом оповідок стали фольклорні легенди про замки краю, проте у цій книзі чимало художнього домислу. Автор намагався передати дух далекої доби і продемонструвати, що Закарпаття розвивалося в контексті Центральної Європи.

Достовірність і вигадку, їхнє співвідношення хай визначають історики, зокрема, це вже зробив Сергій Федака у статті «Шість срібних слів». Ми ж поглянемо на сказання з погляду сприйняття. Цікаво, що рукопис отримав кілька нагород -– відзнаки літературних конкурсів «Золотий лелека», «Корній Чуковську премію». Автор невтомно шліфував текст, зробивши загалом чотири редакції, аби досягти стилізації під ту добу. Нарешті книжка побачила світ наприкінці 2015 року за обласною програмою підтримки закарпатських авторів.

Видання містить п’ять легенд-оповідань (які виходили окремими книжечками) та повість кривавих часів "Прокляття князя Чорногора". Кожен текст прив’язаний до конкретної історичної пам’ятки, яка певним чином досі збереглася. Маємо тут розповіді про десять закарпатських замків -- Невицький, Ужгородський, Середнянський, Мукачівський, Чинадіївський, Бронецький, Боржавський, Виноградівський, Королівський і Хустський. Що ж , Закарпаття -- справді край замків, і книжка Олександра Гавроша це чудово продемонструвала.

Дух середньовіччя переданий сповна – у жорстокій добі, де зброя і смерть нікого не дивувала, у всесильному коханні, у містиці та романтиці, які в лицарські часи завжди сусідували. Драматичні колізії підсилюють майстерні ілюстрації Олександри Гаркуші під кольорові кахлі, якими так багате сереньовіччя. Вони навіюють страх, зацікавлення, подив. Перед читачем постає то загадкове Поган-дівча, то привид Білої панни, то ворожі наступи, то романтичні зустрічі чи закривавлені замки… Цікавим і несподіваним є художнє рішення з десятками маленьких покрайніх рисунків на берегах книги. Без сумніву, "Легенди Срібної Русі" можуть претендувати на відзнаку "Мистецтво книги" у загальнонаціональних конкурсах.

Літописну канву творять не тільки художньо оброблені легенди, а й сама форма. Автор нерідко використовує казково-оповідні формули: «Давно се було…», «І була ся оповідка в народі без числа оповідана…» тощо. Крім традиційного лексичної стилізації з використанням історизмів та архаїзмів, письменник використовує також різні синтаксичні конструкції. Наприклад, повторюванням сполучника "і" – «… і заніміло все довкола від її передсмертного крику. І впало її тіло прекрасне незаймане біле на гостре каміння посеред ошелешених турецьких невільників. І всі здіймали очі до неба… «(С. 41) – текст нагадує давньоруські літописи, наприклад, «Повість минулих літ». Повторювана конструкція типу «То не буря куряву здійняла, то їде військо небачене» (С. 52), «То не шуліка каменем паде на курчат, то юний Драгош… «(С. 56) нагадує епічну поему «Слово о полку Ігоревім».

Олександру Гаврошу вдалося витворити з легенд цілісний і самодостатній художній текст, якого Закарпаття ще не мало і який займе своє гідне місце поруч з іншими творами про середньовічну "Срібну Русь" -- повістю Василя Ґренджі-Донського «Петро Петрович», романами Сергія Федаки «Валет Валентина Другета» та Мирослава Дочинця «Криничар».