Питання про роль літератури у житті людини складне. Тут маю на увазі не запит типу «має бути/не має бути», а сенс, якщо бажаєте – послання, яке вона несе кожному з нас. Якщо взяти до уваги нашу оточуючу реальність, то для більшості література має маркер месіанства, тож і сприймається відповідним чином. Ми чомусь звикли до того, що книжка обов’язково має вчити як жити, має акцентувати увагу на проблемах суспільства, має ділити світ на добро і зло, і що автори – то безпосередні світочі мудрості і колодязі знань. Подібні бздури породили тони писанини і залишили за лаштунками той факт, що світ не можна ділити на чорне і біле, на праве і ліве. Світ, загалом як і література, має бути прекрасним у своєму різноманітті. І поки гравці нашого бекграунду цього не усвідомлять, читач радо голосуватиме гаманцем за зарубіжну прозу більше, ніж на нашу. Згодні?

Я неодноразово писав, що вітчизняному літпроцесу не вистачає одіозності і хуліганства. Винятки безумовно є, але поки що вони тільки підкреслюють загальне правило. З цієї причини, коли душа бажає цікавого і неординарного, рука зазвичай тягнеться до перекладеного закордоння. І одним з перекладів, які справді піднімають настрій і відволікають від буденності, для мене став роман «Уот» Семюела Беккета. Приправлене щирим ірландським гумором і притаманним шанувальникам Святого Патріка безумством, написане слушно вважається уособленням божевілля у літературі.

Писати огляди на роботи зачинателів і послідовників Театру Абсурду – це те саме, що ходити вулицями і питати у людей про сенс існування Верховної Ради як такої. Про такі ситуації часто кажуть: «дурне поїхало у турне». Та на відміну від ВР, подібна характеристика літератури є оманливою. Освічений книголюб одразу ж помітить т. з. подвійне, а місцями і потрійне дно того чи іншого твору. Це стосується і Беккетового «Уота», історії про лялечку такого собі деміурга, який узрів потрібний шлях, але ще не зрозумів, як на нього стати. Принаймні такою є моя інтерпретація роману від видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і проекту «Вавилонська бібліотека».   

Говорячи про абсурд як жанр, передусім слід зауважити його домінантність над іншими видами художньої прози. Вона полягає у тому, що апологети літературних бреднів можуть не криючись глузувати з будь-яких цінностей, правил, релігій і систем, виправдовуючи усе це банальним ідіотством. Тут приблизно така ж ситуація, як і з королівськими блазнями, яким вибачали геть усе, навіть жарти про монарха і його родину. Воно ж придуркувате, що з нього візьмеш? Завдяки цьому абсурд колись набув такої популярності, що награне безглуздя вписували у інші, інколи навіть несумісні з ним жанри. Наприклад, духовна матір літературних вампірів Енн Райз. Згадайте її театр вампірів і абсурдні, клоунські вистави, за якими ховалися справжні вбивства. Хіба це не поєднання готики з цирком? А фіґлярство якнайкраще маскувало їдальню кровопивць. Власне, пан Беккет від початку переслідував ту саму мету: скористатися безглуздям, щоб посміятися зі світу, у якому побутував. І треба сказати, що у нього це вийшло доволі непогано, про що свідчить його «Уот».

Сюжет написаного, як і технічний бік, нехитрий. Історія затівається навколо Уота – незграби, який наймається до пана Нота наглядачем. Він прагне бути слухняним і порядним робітником, через що зав´язає у десятках нісенітних питань і ситуацій. Центральна лінія роману, це побут Уота і його розмисли про оточуючий соціум і буття загалом. І тут мозок іноді закипає від пригод і поглядів служки, та разом з тим цікавість все одно бере своє.

На мою думку, у образ головного персонажа автор вмалював характеристику звичайного напівпросвітленого чувака, який повільно, проте впевнено крокує по дорозі до дзену. Гнаний внутрішніми монологами, голосами і бажаннями, які нам зазвичай нав’язує оточення, Уот намагається зрозуміти себе і знайти своє місце серед безглуздя, яке ми впевнено називаємо справжнім життям. Як і лялечка деміурга, він багато у чому не звертає уваги на оточуюче. Тобто не зневажає, а сприймає усе як банальну природу явищ. Ото дме собі вітер, і хай дме. Насміхаються з нього люди, знущаються, і хай собі продовжують. Йому ж все одно, бо вочевидь десь всередині себе він вже почав усвідомлювати істину, яка дозволяє жити з заплющеними очима. У образі Уота постає така собі надлюдина. Вона сумнівається в усьому, навіть у тому, що бачить і чує. І це лише підтверджує, що незграба насправді став на потрібний і водночас неможливий для багатьох шлях.

Цілком можливо, моє бачення роману багато хто оскаржить. Але у цьому і криється одна з переваг подібної прози: тут, як і у замальовках божевільних, кожен може побачити щось своє. І це іноді значно краще за рейтингове, але по факту низькосортне розжовування текстів, коли автор сам у себе щось питає, далі сам собі відповідає і наприкінці робить для самого себе висновок, діставшись якого необтяжений світоглядом читач має сказати «Вау!».

На останнє можу додати, що моя бібліотека поповнилася ще одним цікавим, доречним наразі фоліантом. А ви, читаючи Беккетового «Уота», не вимагайте від його творця багато. Краще зазирайте між рядків і уважніше пильнуйте слова. Впевнений, тоді читво припаде вам до смаку.