В короткій передмові до нього Богдан Жолдак дає нам псевдонім автора ‒ Позивний Міна. Вразив тим, як блискуче автор створив образ героя. Причому, такого героя, якого давно чекає українська література.

Позивний його ‒ Міна, себто, автор пише щоденник від першої особи. Він учасник подій на Майдані, а потім боєць на фронті Донбасу. Образ далекий від ідеалу і часом шокує свідомість рядового обивателя («Денег нет, идей тоже. Украсть категорически нечего. Обкурился со Стасом, идей не прибавилось»). Він цинічний. Разом з тим, вільний від догм і щирий перед собою. Його патріотизм ні разу не проривається ура-лозунгами, але біль за Україну розкидана сполохами чи не в кожному запису. Врешті, це людина, яка любить екстрим і «не може без війни». Суть же образу полягає в тому, що саме такі люди стають героями на крутих зламах історії, бо саме вони, а не придумані рафіновані персонажі,  здатні на вчинок в реальному житті.

Відповідна і мова щоденника. Грубуваті фрази, де цілком природньо виглядає матірне слово, фіксують конкретну мить. З щоденника бачиш, що війна ‒ не лише бої і обстріли, але й довгі, затяжні будні, передислокації, непросте спілкування між бійцями і командирами. І лише в згадках та скупих роздумах відчувається масштаб подій.

Одним словом, створений образ бійця АТО не лише вигідно відрізняється від більшості картонних персонажів з цієї теми, але по своїй правдивості цілком спроможний стати в ряд із героями Ремарка чи Хемінгуея. Нам залишається чекати від автора повноцінного роману, який сочитиметься живою кров’ю, який передасть справжнє горе війни і справжню велич людського духу. А герой, якому віриш, уже живе на сторінках його щоденникових записів.