Re: цензії

А у певних колах не лише знаний, але й поважаний, як-от серед духовенства, скажімо, духівництва, адже учився у Львівській Духовній Семінарії, продовжив навчання в Німеччині (Collegium Orientale), закінчив Католицький університет у німецькому місті Айхштет, працював у Полтаві, в Донецьку. А з 2006 р. отець у докторантурі з догматики в м. Фрібур (Швейцарія), де одночасно служить на швейцарських римо-католицьких парафіях та у двох українських громадах – в Цюріху і в Лозанні.

Тобто одна зі складових міфу поета, яки, як відомо складається із бібліографії, біо- та фотографії, у Назара явно конструктивний: біографія.

Тому й лист до мене після нашого епізодичного знайомства на рівненському фестивалі сучасної поезії (СУП) восени 2011 року, де мені випала честь бути головою журі, Назар почав «Слава Ісусу Христу!»... Дякую за теплий відгук про мене як про «цікаву особистість та доброго поета», Ваша думка мені справді важить, а така висока оцінка заохочує писати». І делікатно попросив написати передмову до його майбутньої книги...

Я погодився, ще не знаючи, що він – один із примітних учасників фесту – особа з духовним званням, адже читані ним вірші здалися мені не так досконалими, епатажними, яскравими тощо, як просто незвично довірливими, не літературними (літературщини та слемної епатажності на поетичних тусівках більше ніж достатньо), а якось більше, ширше...

Інтуїція не підвела.

Коли я попросив Назара написати кілька слів своєї біографії, переді мною постав високий не лише зростом, але й духом, жива душею сучасна молода людина, яка продовжує духовну традицію такого ж вічно молодого галичанина-українця Маркіяна Шашкевича – як поет-пастир, пастир-поет, захисник і проповідник нашого слова у світі і нашого світу у слові, який, зокрема, пише:

Знов повнішає місяць, тривожна все більше душа;

Хоч яснішає небо – густішає в мені неспокій.

І зривається серце, в дорогу кудись поспіша,

Лиш не знаю куди – місяць відає те ясноокий.

А лампади вогонь поверта моє серце назад,

Часом гляну на нього вже дикого вовка очима:

Скавулю, підгинаю хвоста, і – хоч рад, хоч не рад –

Повертаюсь додому, де вогник молитвенний блима.

І оце делікатне, діалектне, «в мЕні» у другому рядкові першої строфи симпатично видає галичанина, воно – як і ще кілька подібних мовних «гріхів», як маленькі струмочки, що живлять великий єдиний Бористен нашої мови.

Писати-творити Назар (Незнаний – його літературний псевдонім) почав ще у 1994 році. Відвідував клуб ХХІ століття від товариства «Просвіта».

Видав дві збірки духовної лірики: «Не забудь» і «Мала симфонія».

Його, виражений у слові, духовний світ на перший позір інтровертний, християнсько-український, але знаючи про його паломництва світом і трохи його особисто, розумієш, відчуваєш, що саме таких молодих українців (не обмежених представників дрімучого попівства, а європейського світлого, цілком сучасного інтелектуала) і не вистачає нам і тут, і там, і... завжди, щоби репрезентувати Україну перед світом і Всевишнім.

Тому й закономірно, що поряд із основною, превалюючою темою його стихів – ортодоксально християнською, духовно-ліричною – боляче і щиро зринають приземленіші вірші на кшталт «Похвала святим мученикам Борисові й Глібу, що у святому хрещенні наречені Романом і Давидом», а то й соціально ангажовані: «Заробітчанам», «Молитва на голод 33-го», де читаємо:

На кожен їх стогін хай серце моє заболить,

Хай кожен їх зойк у моєму мізку озоветься...

Замало життя? То подай мені стільки прожить,

Аж поки вміщу всі їх муки до мого до серця.

Загалом же не багатством ритмів, рим, асоціацій, філігранністю форм і вигадливістю змістів вирізняється ця лірика з-поміж того всього філологічно вправного вербального розмаїття-навали, а власне тихою вірою і нетеатральним, непоказним болем, бажанням іти до ідеалу Христа без фанатизму, осуду інших, а якось так, як воно й має бути на Землі серед людей, квітів, «людей наших менших»...

Тому Назар Незнаний багато духовно працює.

Перекладає із церковно-слов’янської («Анафісник» у його перекладі вийшов друком у видавництві «Свічадо») та з німецької мов.

Пише малу прозу.

Укладає літургійні твори, окремі з яких схвалені Літургічною Комісією УГКЦ, використані для молитов.

Із 2008 року – член літературного об’єднання «Севама».

Куди занесе його доля і Боже провидіння він ще не знає: зоставить на чужині? Поверне в Україну?..

Упевнений, що з таким душевно-духовним багажем він не те що сам не пропаде, іншим допомагатиме, скрізь...

Адже поряд із його молитвами – незабутні строфи, рядки, як-от:

Впускаю нічку у свою кімнату:

Фіранки вбік, вікно розкрию вшир.

З нічним повітрям хочу увібрати

Небес безодню з човниками зір...

––––––––––––––––––––––––––––––––––––––

ІІ

О сусідонько ніч, о другине моєї душі,

Ти прилинула, наче пташина, до мого віконця,

Оросила на мене зірок променисті дощі

Та шептала-звіщала про світло одвічного Сонця.

О другине моя, понеси і від мене одвіт

Тому Сонцю, що твої створив і осяяв глибини,

Що пірвав мою душу у ночі великий політ:

Я крізь тебе вливаюся в Нього ковтками п’янкими.

(Із вірша «Нічний диптих»)

У таких-от віршах Назара, як цей, чи, приміром, «Балада про Сонце» із епіграфом від «Євангелії від Матея 4, 16»: «Народ, який сидів у темряві, побачив велике світло, тим, що сиділи в країні й тіні смерти – зійшло їм світло», які подекуди ще шукають свою форму, знайшовши свої слова-неологізми («другиня»), нема кохання у традиційному розумінні поняття.. хоча духовна християнська лірика його, надрукована тут, любовна, інтимна... адже перед нами автор розгортає цілий вертеп, основні дійові особи якого – Юда, Христос, людська душа...

Це розмова – «вічний пошук у вічних снігах» істини, це думання серцем серед спокус модерного, постмодерного світу.

Інструментарій поета-духівника доволі невибагливий.

А в якого місіонера вони були багатими: хрест у руках, хрест у душі і віра...

Адже лише вірячи самому, можна в чомусь переконати інших.

Незнаний вибраний для цієї святої справи.

Перехресне римування, амфібрахій, ямб... пісенно-молитовна, не ламана, строфа...

Проста, як хліб, а не здобна булка, лірика... Незнаного, якому і якій віриш...

Це також потрібне людині ХХІ століття, як було потрібно і у ХХ-му, і в Х-му, і в І-му... щоби протистояти думкам про Апокаліпсис і перемагати у найжорсткішій боротьбі – людини із самою собою...