Поезія – це можливість зазирнути в незвідані глибини світу, отримати новий емоційний досвід, врешті – хоч якось упорядкувати власну душу. Нова книга Ігоря Астапенка дає нам цей шанс; але ним не так просто скористатися. Найцікавіші смислові й естетичні відкриття «Лихотомії» – не на поверхні, вони замасковані за більш традиційними поетичними здобутками.

Лихотомія – це буквально: відсікання, розсікання лиха. Автор так інтерпретує власний неологізм: «Лихотомія – двозначна природа лиха. Лихо – як рушійна сила болю, розпачу, муки і водночас лихо – як звичайне повсякденне явище, яке існує паралельно з іншими екзистенційними явищами та емоційними станами».

У книзі «лихотомія» – найпопулярніше слово, фактично – окремий об’ємний образ, який структурує тексти, об’єднуючи п’ять розділів; до цього слова швидко звикаєш, як, скажімо, до слова «земля» чи «небо» – можливо, це одне з чудес поезії.

Любителям алюзій, запозичень, таємних цитувань – не сюди: поезія Ігоря Астапенка – зовсім  не культурологічна за своєю природою, хоча в цій книжці і можна зустріти імена Антонича та Басьо. Щоб побудувати власний світ поет не спирається на чужі фундаменти, стіни і стелю, – його рядки начебто проростають прямо із землі; читачеві складно не звернути увагу на домінанту у «Лихотомії» рослинного світу – цієї мовчазної впертої неусвідомлюваної жаги до життя.

Поезія Астапенка – це спроба намацати, знайти первинність світу; відповідно, такими мусять бути і його образи, порівняння:

її неголені ноги

страшні як два ліси на полліссі

Поезія – це незбагнені екзистенційні картинки:

дев’ятеро гусок спостерігають

як рубають десяту

і точність екзистенційних висновків:

коли випадають зуби

це все одно не так страшно

коли сниться що випадають зуби

Поезія – це тонкість спостереження і тонкість інтуїтивного розрахунку; це коли після чотирьох рядків хапаються за коліно тисячі колишніх дітлахів:

ті хлопчики які грають у футбол

на бетонному майданчику коло товарних складів

знають що таке колінні кринички

із червоною до чорноти водою

Окремі рядки Ігоря Астапенка здатні розчулити навіть найпрагматичнішого читача:

наші ніздрі це ворота вечірнього часу

або:

ми слухаємо як зітхають криничні відра

у леті до зляканої води чистої як совість землі

«Лихотомія» – це книга верлібрів, за винятком кількох римованих сонетів. Як вже можна було помітити з цитованих рядків, поет уникає розділових знаків і, відповідно, – нових речень і великих букв; його вірші – безмежна глибока ріка, якою можна пливти у будь-якому напрямку. Іноді на берег потрапляєш наприкінці вірша, а іноді – лише прочитавши кілька.

Хоча часом трапляються й несподівані мілини – це коли поета полонить надмірний пафос, намагання здивувати:

десять пальців і двійко очей

несуть виноград на страту

або (про горіх):

твоїх дітей поскидано у мішки

наче мертвих невідомих воїнів

Явна мораль – це також загроза для поезії:

ти не отримаєш від мене ні копійки жінко

ось бери десятку

більше немає

З якогось вірша (у когось з десятого, у когось – з тридцятого) «Лихотомія» себе відкриває з іншого, дещо несподіваного для сучасного літературного процесу ідейного ракурсу.

Книжка починається з «розбитого літачка моєї віри» і «будиночка із моїми гріхами» (до слова: гріх і грітися у поета виступають по суті однокореневими словами), а завершується чавканням «над душею шматком присохлої проскурки». Християнських образів у книжці – дуже багато: Господь, Ісус, дванадцять апостолів, церва, хрест, душа, псалтир, молитва, Голгофа, свічки, панахида тощо.

Іноді здається, що ліричний герой Астапенка – це глибоко віруюча людина, яка зазнала страшної автомобільної  або ще якоїсь аварії, і після кількох років коми знову починає потроху вживатися у світ, часом несподівано інтерпретуючі знайомі речі: «у храмах кущів моляться чорні руки», «бадилля свічок».  

Герой Астапенка лише вчиться молитися – найголовніша християнська молитва «Отче наш» звучить у нього за допомогою лише голосних звуків: «тч нш шч й н нбсх» і далі.

Це християнство – ще дуже заземлене, часом – зарослинене; людина в цій системі координат – спостерігач, і аж ніяк не головна особа:

бачу лише мурашня дуже багато мурашня

бігає в божевіллі

люди померли?

«Лихотомія» – це по своїй суті туга за первинністю духа, за вірою, врешті – за християнством (сміємо думати, православ’ям). Книга Ігоря Астапенка начебто попереджає, що може бут значно гірше, ніж є; що деякі речі не можна повернути назад; що даність за вікном – дуже крихка й ніжна, і сам по собі світ не виник, не створився, не наповнився сенсом і гармонією.

Християнський дискурс Астапенка – тендітний і обережний; він, згадуючи слова апостола Павла, не заздрить, не поводиться нечемно, не гнівається, не думає лихого, тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, усе терпить.