Дивна книга: створений автором текст дивує читача позірною простотою фабули й цілковитою доступністю значень. Іди, гуляй семантичним полем — не заблукаєш… Та, зробивши декілька легковажних кроків, починаєш розуміти, що потрапив у пастку. Бо текстовий феномен «Джмелиного меду» є нічим іншим, як запрошенням до максимально інтенсивного й глибокого мислення.

Усі чинні постаті й істоти повісті (письменниця-волонтерка, смертельно хворі й виснажені взаємопоборюванням брати-відлюдники в хатах, що тонуть у снігах; їхня стражденна, біла, мов довколишній сніг, дружина — одна на двох; внутрішньо роздвоєний син, і зрештою безстатева хатня тварина — кіт-кішка) все майстерно зведено в художньо-образну й водночас знаково-символічну систему, що працює напрочуд злагоджено, даючи щедру поживу для читацьких роздумів.

По тривалих блуканнях темними хащами смислів то там, то там евристично спалахують зорі здогадів-просвітлень… Як-от: герой безіменної письменниці — св. Христофор — «оберігає від наглої смерті… Допомагає тим, хто не хоче помирати неприготованим». За прихованою для легкоглядних закономірністю, вона, письменниця, як і її герой, має таку само місію… Творець і його витвір — як одне.

По глибших роздумах приходить усвідомлення, що ключові смисли тримають не маніакально-збочені брати-вороги, а той же вигаданий і віддалений у часі персонаж, котрий мовить: «Я не живу життям у звичайному розумінні. Моя місія— намагатися показувати певний триб життя. Я в ньому і той, хто показує, і те, що показують… Для мене не існує іншої форми життя, ніж наслідування. Що водночас є і творенням взірця». Тож, усе в нашому світі непросте… Суперечності й контраверсії, амбівалентності й вузаємозаперечення як передумови для зародження чогось нового, незнаного…

Через масштабні узагальнення й оперування семіотичними категоріями (знаки) виявляється квінтесенція (найглибший смисл) твору, котра, ймовірно, не закладалася автором «Джмелиного меду»… Йдеться про сприйняття українського читача, що перебуває у теперішньому геополітичному часі: двоє мужів однієї крові, ворогуючи між собою, змушують свого нащадка копати розділову канаву між їхніми подвір′ЯМИ, а той трагічно гине, спокутуючи гріх батьків… Чи це не є болючими паралелями з нашим минулим і сьогоденням?..

Того, хто вперше бере до рук цю книгу, не може не привабити незвичне сполучення слів у заголовку — «Джмелиний мед» — щось малоймовірне, але водночас і притягальне… Та виявляється є такий мед— у ґрунтових покладах лісів північної Швеції. У творі це— знак смаколика вищої якості. У металогічному ж сенсі — ідеальні солодощі буття як такого й любові, на противагу відразній гіркоті взаємної ненависті…

Для тих, кого захоплює філософія барв і кольорів, є пожива для роздумів про феномен білого (під знаком відсутності кольорів життя), втілення котрого спрагло жадає наповнення, невтомно шукає хроматичних джерел, а не знайшовши, вмирає.

Якщо ця повість — перша прочитана книга видатного шведського майстра слова й людинознавця Торґні Ліндґрена , то далі читач неодмінно шукатиме й інших його творів. От така маґія справжньої словесності.