Спершу, узявши у руки цю невеличку книжку поезій, я був навіть подумав, що ніколи б не назвав так свою: начебто не вистачає, на перший погляд, в цьому означенні з одного боку якоїсь творчої  інтриги, а з іншого ж навпаки – приземленої логічності, бо ж ніби й не зрозуміло – що і до чого дотикається. Так ніби зависає слово в імлистій смисловій невагомості. Але вже перший прочитаний вірш зітер, звичайно, ту думку і те миттєве враження, як… вільний, щедрий, добрий дощ стирає своїми потужними струменями надихану стомленим світом бліду туманність на шибці вікна-у-літо.

Так якось аж по-циганському сміливо, легко й розкішно зазвучало:

Я стала Вічністю, початком і кінцем,

І плакати я хочу а не мушу,

Кохати хочу наживо й живцем,

А не ховати від любові душу.

……

А я стихія – штиль і буревій,

Я є Любов, тендітна і всевладна.

Одразу ж приходить розуміння, що означити і пояснити такий дотик практично неможливо, бо він безмежний і всеосяжний – дотик всього до всього – дотик Любові з великої літери до Вічності з великої літери, коли, як писав колись П. Тичина: « Я був – не Я. Лиш мрія, сон…» , коли (за ним же): «Прокинувсь я – і я вже Ти…» Тобто ідеться про такий собі «дотик-вникнення», «дотик-углибання» до суті і сенсу явищ, до сутності матерії, до аж кривавої серцевини вселенського Ідеалу. І тоді навіть чорно-білість ілюстративної зримості цієї збірки, карбована художницею Роксоланою Туменко, не здається вже мінливо-траурною, а бачиться осмислено-урочою, як пруг березневої «чорної тропи» по ще майже чистих, майже цільних снігах. І тоді насправді, «замружившись від поцілунків сонця, покинувши всі розсуди і здогади», відчуваєш як:

Час зволікає й, певно, не соромиться

Порушити всі графіки і розклади…  

Час і дійсно – Великий Обманщик: інколи, ніби вже й піднявши на крила, він чомусь раптом знову надовго ховає менестрелів (особливо ж новітніх чураївн…) у сивому захмар’ї  звичайного побуту – в нібито житейській, природній щасливій нормальності, яка чомусь часто гасить і порив, і талант. Лише небагатьом вдається, викохуючи дітей і квіти, вибудовуючи космос власного дому, викохати іще й досвід сприйняття видимого і невидимого та вибудувати власний Храм, в якому затишно і молитися, і любитися, щоб «змити попіл давнішніх образ, щоб не злякатись почуття і дива». Якщо не зневажать вони самі себе, то, дивись, що й повернеться до них, бува, натхнення і:

…десь озветься те, що не вмира…

Оновлене, в нестямі затріпоче,

І оживе історія нова

Про зраджене й відроджене дівоче.

Взагалі ж то лише одиниці насправді спромагаються повернутися… А у нас уже не можна губити віщі голоси: кожна втрата – крок до загибелі Роду, п’ядь українського Всесвіту проковтнута «мокшанським міром».

Зараз ось аж перехрестився я: «Дякую тобі, Господи, що поводивши  чарівними зоряними манівцями, все-таки повернув Ти майже онімілій Таврії оцю її співучу амазонку – Павліну Туменко!»

Більше десяти років тому, анонсуючи дебютну добірку віршів Павлини у журналі «Хортиця» я у своїй передмові писав: « Дивився я на Павліну і думав: “Хто ж ти така, дівчино? Зірочка?.. Метелик-одноденка?..”

А вона, хвилюючись, розповідала:

–  Вірші пишу ледь не потайки: мама теж колись писала, тому дуже боїться, що розіб’ю собі серце, щось пропущу в цьому житті. Не свариться, ні! Проте “розстроювати” її зайвий раз не хочеться...

–   Що ж, мудра у тебе мама, – кажу. – Поетам легко не живеться. Та ж серце скоріше надірвеш потім, думаючи, що “могла, проте не зробила”, що “все могло бути якось по-іншому”... Життя не марнуй! Коли виникає дилема: дописувати вірш чи йти на побачення, звичайно, обирай друге! Не квапся. Гонорарів “за рядки” все одно давно вже не платять.

Засміялася: –  Добре! Я вже й сама бачу, що це – “невиліковне”... Ой! Пора бігти, бо пара  уже починається.

І побігла сходами угору, немов у небо...

З тих пір більше й не зустрічалися: то у мене – “діла”, то у неї – “справи”. Чи пише щось? Не знаю. Надіюся,що пише, бо сама ж сказала – “невиліковне”...» .

Отже, схоже, долю цій поетесі я і наврочив, і напророчив? Перехрещуся іще раз, радіючи з того, що хоч не зурочив. Так, може, мені б і хотілося, аби її поетичний доробок повернення був і вагомішим, і голоснішим, але ж за цією Жінкою сяє іще щасливими очима Муж і ячить весінньо Син… А те ж – хіба для Українки не осн овне?

Поезія Павліни не кричить – жебонить, як спокійна степова річечка, що, ніби маленька і, здається, міленька, наснажує в Степу все живе і дійсне. Глибини в ній не явні, але дивовижні! Тому:

…  варто зазирнути в ті глибини,

Мигцем побачити нестримний синій вир,

Те джерело, яке народжує краплини

Для райдуг-посмішок і для потоків з гір,

Для світлих помислів і щирого кохання,

Для лету літ, але в галактиці своїй,

Для щебетання, плескоту й зітхання,

Для всіх подій, що виткані із мрій.

Гадаю, і громогласності, і невпинності, і буремності іще додасться цій Пісні з літами та веснами. Не може не додатися, бо й так занадто довго чекало її наше полинне Безмежжя.

Хочеться побажати Павлінці щасливого творчого і житейського майбуття. Хочеться побажати їй також і надалі відчувати себе мудрою Рікою-Любов.

Чуєте, як шепоче ігриста срібна хвиля? Тихо, але могутньо, котить вона луну материнського Знання у Вічність:

Шукаю проталини в поглядах криги,

В долоні збираю яскравих зірок,

Чекаю світанку і трохи відлиги,

Читаю новели з прозорих думок.

Просити у відповідь оди не стану,

Нехай лиш у душах весна проросте,

Врятований пагін зав’ється лісами,

Наповнить живицею кволе й пусте.

Торкатимусь словом одвічним-правічним,

Шукатиму шлях, що не має кінця,

Нестиму вогонь у широтах північних,

Зцілятиму дотиком змерзлі серця.  

І від того, принаймні мені, таки додається впевненості у завтрашньому дні нашої журавлиної України.