Є книжки, котрі звертають на себе увагу не одразу. Вони наче мають відлежатися, набратися тепла твого дому, бо потрапили до тебе випадково, без дарчих підписів і магазинних цінників. Коли ж, нарешті, вчитуєшся в рядки, розумієш, які перлини зберігаєш на своїй полиці. І пишеться про них з особливим натхненням.

«Гартування води» Олександра Косенка. Майже стосторінковий поетичний збірник з передмовою Євгена Барана. Видання, як тепер можемо казати, – дореволюційне, довоєнне – 2013 року – та чи прочитане до глибини кожного слова, до бездонної філософської виваженості кожного рядка?

Мабуть, ні! А поезія цього непересічного автора вартує багаторазового прочитання з олівцем і захопленими знаками оклику на полях.

Перший вірш, здавалось би, з такою філологічно-безпристрасною назвою АПОСТРОФ, проте, очі зупиняються на словесній формулі, що складає таємницю таємниць, звучить заспівом:

…і губи твої

Ніжно торкають мого невагомого тіла

Крапля роси на долоні

Мене натремтіла

Щоб розділити минуле з майбутнім

Поетичний світ Олександра Косенка, як «негода і сміх», «мовчання і сонце», «як сутінь і день» – розділений між нестерпним болем чекання і радістю довгоочікуваної зустрічі, зі «снопами хризантем» на «капищі пам’яті». Як і в реальному житті, тут не існує цілісності, гармонійної єдності – лише одвічний дуалізм:

у світі твоєму самотність дуріє

в моєму є гріх божеволіти так

Естетизм авторської поетики перетікає крізь «кванти пам’яті» від апокрифів, вічного образу Діви Марії, до мадонн Да-Вінчі, «тюльпанів з трояндами» Мане. «Наші біди уявні…» – констатує автор. Їх «наче пашу волочать… сім феншуйних слонів на комоді».

Замислюєшся, вчитуєшся і знову інтелектуальна констатація філософських сенсів межує з емпірично-чуттєвим; традиція переплітається з модерним світосприйняттям:

Це ж не Ангел

Не Доля

А байдужа як цифра

Кармічність

Днів топитиме лік у Ковші

Традиційно-римовані вірші з-під пера Олександра Косенка виходять не зовсім традиційними, з пристрасно-танцюючим ритмом, з наскрізною, наче мандруючою вздовж канви твору римою, плавно перетікають у поезії верліброві. Головне не форма – головне змістова наповненість, сенсова глибина!

Я міг би виплекати слова

І хтось почув би їх

Я міг би сказати

Люди вірте

І хтось повалив би своїх кумирів

Я гукнув би

Живіть праведно

І хтось повірив би мені

Та чи доніс би

Я

Свого хреста до вершини

Споконвічно

Тому

Хто несе людям вогонь

Трапляється свій

Іуда

Чи силабо-тоніка, чи верлібр – в кожній поетичній формі, якими наповнене «Гартування води» відчувається витончена майстерність, первісне відчуття звукових вібрацій. Неможливо такі поезії різати на цитати, потрібно випивати, як гіркий трунок, – одним подихом від першого ковтка і до дна:

Нагартовують крицю

Щоб вдиралась вона

До покоїв болю

Рвала з нього злиденне вбрання

Гнала терновими стежками

Напружених нервів

До глибин душі

Тоді розум виходить з берегів

Спливає з кров’ю

І в надрах єства тужавіє біль

Як розпачлива пустка покинутої хати

А що

Коли нагартувати душу

Може тому

І трапляються люди

З холодними лезами

Замість очей

У своїй передмові до книжки Євген Баран назвав Олександра Косенка вибухово-практичним, приховано-романтичним Поетом, одним з касти диваків, що «можливо, і є давніми нащадками волхвів, мольфарів, шаманів, які забули своє давнє покликання, а може прогнівили Бога, і той у них забрав сей дар (шаманування), залишивши тільки уміння плести мережива слів» [с.4]. Словоплетива Орфея з Кропивниччини – хай Поет вибачить мені це закручене порівняння! – неоднорідні, далекі від матеріальних канонів. Можливо, це хитросплетіння канатів на величній бригантині серед просторів океану, а можливо, – нереально правильне поєднання тонесеньких павутинок між двома гілками, з міріадами краплинок росі, що виблискують під вранішніми променями сонця. У світі, де ніщо нікому не належить, потрібні кілька рядків, що не вкажуть, а лише натякнуть на марноту марнот:

І належу я беззастережно

Мурашиній

Нудній метушні

Лиш торкає мене обережно

Тінь крила

На уявній стіні

До спазмів у горлі, тахікардією в грудній клітці відлунюють Поетові слова:

я став глухим

і мовкнуть солов’ї

коли коханням марить надвечір’я

яка сльоза

болить мені душа

бо я і ти

це двоє…

«Мені імпонує повнота Його поетичного дихання» – з передмови… Мені імпонує – доповню – сповідальна чистота і відвертість, щирість пережитого болю. Болю мовчання, болю забутого голосу, болю розлуки «у світі давно незнайомих людей». На розрив душі, чи на її гартування:

Ця любов,

Ця невтішна мука!

Чим я, люба, тепер живу?

Збилась пісня стріли і лука.

Дні осипались у траву.

Тож, на вістрі якого болю

Я торкнувся твоїх доріг?

Загадково мовчать тополі,

Загадковий гойдають сніг.

Після цих рядків не хочеться говорити… Просто закрити книжку, розгорнути на першій сторінці і почати читати знову. З Апострофа…