Коли починаєш аналізувати книжку, яку написала восьмикласниця, ставиш питання: як це робити? Чи є тут місце для поправки на вік? Чи не зроблено фальстарт із рішенням показати його людям у вигляді книжки?

Відповідальність критика в такому випадку загострюється, адже пов’язана з неабияким ризиком «травмувати». А раптом літераторка-школярка повернеться після важкого 8-урочного дня, увімкне ноутбук, знайде в Інтернеті розгромну рецензію злобного дяді на свою книжку й буде обливатися слізьми? А потім, не доведи Господь, виплакавши всі очі, підійде до мами: «Я більше ніколи не буду писати». Кому таке треба?

Роман «Школа AGH»написала київська восьмикласниця (тепер дев’ятикласниця) Соломія Караєва. Ви будете вельми подивовані, але це – пабам! – не перша її книжка. Ще в 2014-ому році в неї вийшли «Пригоди в затоці Риб´яче Око» (К.: Стилос). В авторки є серйозна перевага над більшістю її колег-кандидатів-у-входження-в-літературу: вона пише прозу для дітей та підлітків і не прагне засліпити читача сяйвом поетично-патетичних метафор про «неньку-Україну», любов до скону (читаючи таке, справді хочеться сконати) і блакитне небо, яке обов’язково заримується з «треба» (добре, ще може бути «тебе» або «себе»). Думаю, Соломії варто й надалі дотримуватися обраного напрямку, якщо про це говорити ще не зарано.

А тепер про саму книжку.

Школа «AGH» (Animal Genius High) – навчальний заклад Нью-Йорка для гібридів-підлітків, які є біологічним видом, виведеним шляхом схрещення людини й тварини. (Пригадаймо нещодавнього 28-денного людино-свинячого ембріона, який зазнав світової слави). Прикметно, що авторка обирає США, українські реалії для неї не видаються сумісними з такого роду експериментами.

Учнів-гібридів – десять, але двійко з них живуть окремо і з’являються в тексті дещо пізніше за інших. Потреба заснування школи для гібридів зумовлена «відчуженістю», несприйняттям соціумом незвичайних істот, здатних літати, гарчати або тупати копитами.

Усвідомлено чи неусвідомлено авторка порушує глобальну соціальну проблему – негативного, а почасти й агресивного, ставлення до інакшості, що є челенджем для стереотипізованого бачення традиційного устрою. У випадку з підлітками така проблема особливо актуальна, адже їхня модель поведінки корелюється з прагненням максимально яскравого самовираження, що нерідко спонукає до пошуків «позашаблонного», нетрадиційного, такого, що виділяє з-поміж інших. У сумі з формуванням психіки це утворює комплексний взаємозв´язок із реакцією соціуму, що може стати великим колективним ворогом окремої індивідуальності.

Сюжет роману не зводиться до певної спільної лінії, а розгалужується на 14 окремих історій, які умовно можна вважати новелами. (До речі, сюжетний мінус – у надто швидкій смерті, здавалося б, перспективної інтриги щодо загадкових персонажів тогобіч розвитку дії). Деякі з новел, як ось «Байкер без байка», де йдеться про гібрида людини й білого кота Кітті Кет (оцініть креативну алюзію на корм для котів!), видаються занадто простими й прогнозованими. Однак більшість історій справді цікаві. Принаймні, якщо під час читання намагатись уявити себе хлопчиком років десяти-тринадцяти.

Гібрид людини й миші Чізі Майс веде свій блог скандальних пліток про учнів незвичайної школи. А людино-метелик, до того ж директорська донька Бетті Ляфлюр організовує цілий суд, щоби вивести на чисту воду автора новин, які сіють розбрат у стосунках тинейджерів. Чізі залишається виправданою, однак незабаром її сусідка по кімнаті Канаріен дель Фоґель ловить її на гарячому під час фотографування свого щоденника. Соціум відмовляється від зрадниці Чізі, але вона виправляє ситуацію щирою статтею вибачення й подяки всім друзям. Хіба не цікаво?

У цілому змістом книга чимось нагадує голлівудські фільми про школярів, хоча, звісно, і позбавлена вульгарності.

Є претензії до діалогів, які час від часу скидаються не на оригінальну, а перекладену мову, до того ж подекуди кальковану. Як на мене, бракує лінгвістичних і позалінгвістичних маркерів «американськості», адже дія відбувається в Нью-Йорку. Знову перетворившись із хлопчака-читача на дядю-критика, ловиш себе на думці, що в деяких уривках так і тягнеться рука щось викреслити, змінити, підчистити, але водночас часто дивуєшся досить влучній дотепності та тонкощам підліткової психології.

Дуже помітно, що Караєва пише про те, свідком чого є сама, переводячи знайому їй реальність у площину художнього тексту. При цьому така її трансформована дійсність зовсім не ідеалізована: школярі «пофігістично» ставляться до навчання, прагматика й цинізм подеколи затьмарюють мораль, а психологія тинейджерів іноді здається нестерпною.

Як і належить літературі для дітей, «Школа AGH» містить дидактичний сегмент, основна суть якого в конкретному тексті – в ідентифікації себе як частини суспільного цілого, а не лишень як окремішньої одиниці населення.

Роману школярки, безумовно, бракує тієї відточеності, що її побачиш у творчості дорослих «дитячих» письменників. Я би сказав, він іще віддає певною сирістю, поверховістю, шкутильгаючи в різних аспектах, але, очевидно, не на обидві ноги.

Якщо абстрагуватись од амплуа критика й учергове стати реципієнтом-тинейджером, звісно, більшість недоліків стануть непомітними або взагалі перестануть ними бути. Смію припустити, що в Україні зростає ще одна талановита авторка літератури для дітей, а можливо, й універсальний прозаїк. Чекаю на кращі, більш «стиглі» тексти.