У нас час подорожі Європою перетворилися на «маст хев»: важко когось подивувати вихідними у Польщі, відпусткою в Іспанії чи канікулами у Франції. Дещо складніше зі столицю Туманного Альбіону: усе ж таки питання віз та цін почасти зупиняють українців. Але ці усі подорожі незрідка об’єднує один сумний факт: їхня закладена туристичним маршрутом стандартність. Усі бувають в одних і тих же місцях, постять в Instagram світлини біля одних і тих же архітектурних дивовиж і повертаються додому із набором традиційних сувенірів.

А якщо країну не просто відвідати? Якщо у ній пожити? Відчути її на смак, дотик, настрій, характер. І для цього подеколи не обов’язково купувати квиток чи планувати маршрут. Інколи достатньо правильної книжки. Книжки – вагомішої за путівник.

«Париж і Лондон – столиці мого життя» Олени Ящук-Коде належить саме до таких книжок: які ненав’язливо, але проникливо й глибоко розкривають читачеві особливості життя двох, без перебільшення, знакових столиць Європи. Вони – різні. Але об’єднані тим, що обидва міста авторка знає не з чужих слів і не з екскурсійних листівок. Буття у містах і буття з містами стали частиною її біографії, її долі, її роздумів, її висновків. І власне усе це і стає мозаїкою, з якої викладаються портрети міст.

Необтяжлива мова, підсилена влучними (й іронічними) спостереженнями та наскрізна (і без перебільшення, вибухова) емоційність авторки робить Париж і Лондон ближчими, побутовішими, більш приземленими, якщо можна так сказати. Але водночас – простішими й ріднішими. Містами, в які хочеться поїхати і які хочеться побачити інакшими, ніж на глянцевих фото туристичних брошур. Містами, які хочеться вдихнути на повні груди (і запах свіжої французької випічки, й аромат кави, й нудьгу сірих дощів), в які хочеться вслухатися (іноземці звучать, як пісня), які хочеться відкрити для себе ще раз після прочитання книжки Олени Ящук-Коде.