Стара Теребовельська фортеця дивиться на місто очима-бійницями, у той час як біля міської церкви збирається люд. На шляху видно князя Василька – брати осліпили його й везуть у рідне місто. Найбільше за князем побивається Лея – помічниця місцевого Знахаря. Згодом саме вона вилікує душу князя…

Розповідь з історії Теребовлі є сюжетно-композиційним обрамленням (хоч має непримітну, на перший погляд, роль у тексті), адже далі розповідь йдеться про дівчинку Соломію, яка у свої п’ятнадцять «зневажає цю вбого-брудну країну і страшенно хоче поїхати геть з (цієї) «неньки-України…» – про «типову майбутню маленьку радянську людину…».

Соломія поступово змінює думку, коли знайомиться із українцями Франції (як парадоксально) – родиною Орлі, а особливо – на неї впливає Анрі (Соломіє, ви не уявляєте, як сильно я бажаю жити в Україні!). Згодом Анрі помирає…

Уже доросла Соломія залишається зовсім сама, а згодом із трьома синочками на руках шукає щастя у столиці (Київ – гігантський калейдоскоп, у котрому без упину змінюються візерунки людських доль і недоль…), поневіряється у чужому кутку, терпить зневагу (… ета западенка со своєй України – закорєнєлая бандеровка,.. – кричала тьотя Маша). Та згодом знаходить його – щастя.

Психологічний стан жінки описати важко. Відчуває відповідальність за власних дітей і з гіркотою говорить: «я народила цій країні троє синів і, як мати, добре їх виховую для неї, але ця держава не заслуговує на такий скарб, як троє свідомих українців…».

Червоною лінією у житті жінки проходять незалежність, революції та майдани в Україні. Ці події стають визначальними та рушійними у житті вже 34-річної Соломії.

«Літо 1991 року… Сьогоднішній день буде тепер завжди називатися 24 серпня 1991 року…».

«Зима 2004 року… Поряд зі мною українці… Усвідомлюю, що нас тут, на Майдані, єднає сильне велике почуття, що зветься так звично – любов!».

Здавалось би, після цих подій маємо читати про Майдан 2013-го, але ні – осінь 2014 року – і не про Майдан (а цікаво було б достеменно дізнатись, яка думка авторки про «свіжу» революцію), а про війну, точніше, про людей у цій війні. У цьому завершальному тексті відчуваються елементи автобіографії письменниці (над моїм хутором Знесіння тиша), тому складається враження, що попередні події передаються не через вигаданих персонажів, а тих, які все ж були у житті авторки.

На завершення книги потреба у розповіді про Теребовельське князівство стає цілком виправданою та продуманою. Авторка розкриває вдумливим читачам цікаву деталь: до рук оповідачки на хуторі Знесіння (самої письменниці) потрапляє рукопис про життя князя Василька, Леї та Знахаря. У XI столітті письмена належать Знахареві із Теребовлі, тепер – Знахареві (позивний) із російсько-української війни. Таке проведення паралелей у сюжеті є дуже містичним, проте у цьому простежується символічний зв’язок – Знахар виборов мир для князівства у хана Гірея, тому цілком можливо, що наступний мир – в Україні – відбудеться завдяки такому ж вагомому персонажеві (Знахареві) у нашій історії.

Спостережливо до деталей та станів людей, психологічно тонко відчуваючи те, що відбувається навколо, письменниця вдається до різких та сміливих висловів щодо політики й політиків, і людей, які мали би бути рушійною силою: «… коло песимізму, від якого непристойно тхнуло перегаром, …бродив заздрісний, зневірений, змаргіналізований, безликий і бездуховний натовп, котрий не умів постояти за свою гідність…».

Гармоніюють у тексті слова-прикметники, можливо, авторські неологізми (зачаровано-схвильовано, хворобливо-гарячково, впевнено-легко, несамовито-терпкий тощо) і тропи, наприклад, порівняння: «Вона повірила у казково-феєричну мрію, а та зникла у невідомому напрямку, як щезає різнобарвний купол мандрівного цирку "Шапіто" з міської базарної площі..». Наявні тут «живі» описи (Ніжна блакить неба змінилась місячним сріблом на хвилях моря…).

Книга щедро пересипана цитатами для роздумів, позичених у філософії, людської сили та життєвої мудрості Г. Сковороди, О. Забужко, О. Теліги, О. Кобилянської, І. Багряного, В.- М. Гюго, Г. Ібсена, К. Цісик.

А ще Наталка Михно закликає подумати над тим, що «ти так сильно хочеш встигнути жити…».