Метафора – це не лише розкриття сутності одного предмета чи явища через особливості іншого. Це насамперед споконвічна туга людства за тими райськими часами, коли межа між усіма речами світу були настільки невловимою, що її майже і не було – все перетікало одне в одне, як музика. Дебютна поетична збірка Оксани Танчук «Метафора» – це спроба відчути те, що ми назавжди втратили.

Хтось із критиків зауважив, що поезію двітисячідесятників іноді легко сплутати між собою через схожість художніх прийомів та образів, про що б не йшлося – сучасне місто чи село, релігію чи природу, ностальгію за СРСР чи футурологічні розвідки. Достатньо одного-двох віршів з «Метафори», щоб переконатися: це зовсім інше – некон’юнктурне – світовідчуття і світосприйняття і, відповідно, інший дискурс, за яким складно розгледіти жодну традицію.

Останнє твердження виглядатиме ще більш ризикованим, коли нам почнуть зустрічатися у збірці Оксани Танчук мотиви т.зв. любовної лірики, та й образи спочатку можуть дещо насторожити: сонце, очі, щастя, пташка, рука, губи, груди, душа, любов. Однак усе стане на свої місця, якщо припустити (потім це сто разів підтвердиться), що до цих віршів було лише… небуття, і завдання поета – створити Всесвіт з нуля.

Як підступитися до такого глобального творення? З чого почати, коли немає нічого? Це тільки на позір здається, що відсутність законів – свобода. Насправді це пута, це постійна боротьба з волюнтарними компромісами (а давай-но напишемо так, бо це точно сподобається читачеві!), це чесність, це самовиховання, це добро, врешті, це підготовка власної душі до вічності, звідки походять всі і все.

Час і простір – найважливіші категорії творення. Вони існують зовсім не так, як ми це уявляли:

Де щойно ранок розпочався –

Вечір вже з порога втому шле!

Або:

Ця дівчина ще нагодує час (…)

Одягне сонце місяцем ще раз.

Або:

іти до неба виміром, що п’ять

світів своїх

проселить вушком голки.

Деміургійний підхід дозволяє Оксані Танчук писати так, за що б закидали камінням будь-якого іншого поета. Скажімо, рядок

В вологому дощі сміється Бог

формально містить тавтологію: ну що за «вологий дощ»! Дощ буває сухим? Насправді, тут ідеться про – увага! – перший у Всесвіті дощ, а головний атрибут дощу – це, звісно, вологість. Саме тому й сміється Бог – це його реакція на з’яву нової сутності.

В іншому вірші відбувається подальше освоєння світу через зіткнення, поєднання найголовніших стихій:

Господи, ввійди дощем в багаття!

Первинні стихії пізнають себе, випробовують свою міць, свої можливості:

Як розсмішити землю зливою

коли трава веде двобій

із суттю з каменю?

А природа готується до найсакральнішого і найдивовижнішого дійства:

Вода, трава, дерева і джмелі чекають голосу, щоб –

Бути.

Попри виразні космогонічні мотиви, вся «Метафора» просякнута любов’ю, яка є і передумовою творення і його рушійною силою:

Кохання незмінне нетлінне незаймане

Обрій розгойдує.

Або:

Любов’ю баченого

Два женці тримають небо.

Водночас любов – синонім страждання, випробування, спокути, недосяжності земного щастя:

Засуджена в любов дзвінка душа.

Або:

Хай воїн бачить:

серце, що любило –

камінь розпекло.

Логіка віршів Оксани Танчук – незбагнена, чарівна, смілива і неймовірно точна. З такою необоротністю працюють закони земного тяжіння, відбуваються хімічні реакції; це дуже нагадує гармонію музики.

Я дихаю – звучить як гір гряда (…)

Вимивши небо лелеками (…)

Немає безодні глибшої за темряву в руці.

Якщо читачеві закортить уявити ліричну героїню, то виглядатиме вона приблизно так:

розгублена і вицвіла, як охра

із янголом у пляшці з-під води.

Цю збірку можна читати з початку і з кінця; повертатися до улюблених образів, до рядків, які можна розбирати на епіграфи; або, скажімо, до слова «мед» – у нього стільки значень і контекстів, що голова йде обертом.

Загалом після «Метафори» залишається відчуття, що у стислому концентрованому вигляді ти прожив кілька паралельних історій людства, всотавши тисячолітній досвід душі і серця, пройшовши час і простір стежками високої любові.

«Метафора» дає можливість кожному читачеві хоч трішки відчути себе Деміургом, а це – ще та чеснота.