У 2016 році книга українського романіста, поета, перекладача та есеїста Андрія Любки «Кімната для печалі» побачила світ. Знайомство з нею відбулося в досить цікавий спосіб. Я не вишукував якусь певну книгу й не читав відгуки щодо неї, я лише, зайшовши в книгарню, запитав щодо книжок українських письменників останніх років і, побачивши скромно оформлену книгу з цупким жовтуватим папером, великими берегами й приємним шрифтом, я відчув, що це моє, й не прогадав.

Зміст книги - збірка оповідань, які не пов´язані між собою сюжетно, та що цікаво, за словами автора, її можна вважати романом, якщо прийняти тезу, що головним героєм цього роману є самотність. Кожне оповідання прив´язує тебе, й з кожним наступним ти все сильніше й сильніше відчуваєш ці почуття й емоції. Проникаючись станом описаних героїв, ти мимоволі починаєш разом з ними радіти, сподіватися й відчувати певне розчарування, біль і подекуди відчай.

Книга вміщує одинадцять оповідань які не пронумеровані, й мають наступну послідовність:    

Жінка і сірники

Tender is the day

Коронація

Ніч поїздом і кілька годин автобусом

Втеча

Запах у лабіринті

Чайки над островом

Кістка

Сім демонів Магдалини

Королева рами

Кімната для печалі

Кожне з оповідань знайомить нас з різними персонажами й різними життєвими ситуаціями. Так, наприклад, ми можемо спостерігати за швидкоплинною історією кохання, в якій «краса була не такою, яку хочеться взяти і посмакувати, а такою, що її хочеться обійняти і захищати від усього зла на цьому світі», побачити, як людина може змінітися попри все, адже «замолоду, знаєте, кожен може начудити, але не всім вдається потім виплутатися й спокутувати гріх. А їй це було під силу...», запевнитися, що «люди загалом є добрішими, ніж ми собі при них зазвичай думаємо...» й усвідомити, що в нашому світі не буває випадковостей, бо «...все в цьому житті відбувається за розкладом». Часом ми відчуваємо певний розпач через те, що «у житті чомусь завжди так, що мрії збуваються, але — не тоді, коли мали б», та ми впадемо духом, бо ми ростемо, змінюємось і в певний момент зрозуміємо, що «із часом біль ущух, рани загоїлися, шкіра закарубла, тобто сталося все те, що годиться називати дорослішанням...».

Кульмінацією всього, є оповідання, назву якого й носить книга й, яке певною мірою висловлює думку щодо того, що прослідковується упродовж усіх оповідань — самотність. У ньому її зображено, як необхідна кожному річ, як щось, що може бути приємним, як те, що є частиною життя кожної людини, й сприймається навіть, як певний «жест доброї волі» щодо людей, які нас оточують.

«Кожен, хто має душу, хоче час від часу побути на самоті. І це не свідчить про відчудження чи відсутність любові — просто існують внутрішні вітри, що дмуть пронизливо й крижано, і душа воліє цим холодом не обдавати інших, найрідніших. Тому й ховається, щоб не затьмарювати життя тих, кому хочеться дарувати лише сонячні дні» - саме цю думку до нас доносить автор.

Тому кожному, хто хоче пережити різнобічні емоції, які нам може дарувати самотність, варто прочитати дану збірку оповідань Андрія Любки. Наприкінці читач відчує свою присутність у кімнаті печалі й можливо навіть відкриє для себе власну, що уособлюватиме самотність, і колись ви подивитесь на своє життя, зрозумієте, що після прочитання цієї книги у вашому житті «...з´явилося більше суму, але він був теплим і вдячним».