Один з улюблених моїх творів англійської літератури, а, може, один із улюблених взагалі. Не раз я його перечитувала, але й досі не можу зрозуміти: а який це, власне, жанр? Роман-дорога, роман виховання, колоніальний, шпигунський? Жоден із цих жанрів, хоча й поєднує у собі певні їхні риси.

Дорога? Справді, герої багато подорожують, міряючи Індію із заходу на схід, з півдня на північ, але ж немає калейдоскопічної зміни персонажів, які з’являються ненадовго, а, зігравши свою роль, щезають безслідно. Навпаки, Кім з Ламою — і читачі разом із ними, — постійно зустрічаються з тими ж людьми. А навіть на краю (чи на даху?) світу зустрічають Ліспет, героїню одного з більш ранніх оповідань Кіплінга.

Роман виховання? Як подумати, то знання, здобуті Кімом у школі св. Ксав’є, радше технічні, а так-то він вже на перших сторінках, у 12-літньому віці, постає перед нами сформованою особистістю. З такими характерними прикметами, як «двосторонність» (настільки важлива, що ліричний герой одного з епіграфів радше розлучиться із чим завгодно, крім неї) та щирим гарячим інтересом до навколишнього світу.

Колоніальний роман? Бракує протиставлення Нового і Старого світу (і хто ще знає, який світ давніший — Європа чи Індія). Та й ніякого іншого світу герой не знає, тут він народився, тут усе, що він любить і цінує.

Шпигунська історія? Виглядає, правду кажучи, спрощеною і схематичною. Бо й не вона головна. Головний — світанок над Великим Колісним Шляхом, головне — те почуття радості, яке випромінює кожна сторінка і кожен рядок «Кіма».

Зрештою, прочитайте самі. У нас нарешті є свій, український «Кім»!

Гадки не маю, чому книгу, яка справила такий сильний вплив на світову літературу, не було перекладено українською мовою раніше. Тим часом, як наші східні та західні сусіди давно вже це зробили — і порівняння між собою різних перекладів інколи спонукає до роздумів, інколи — до сміху. Отакою несподівано кумедною видалася фраза з польського «Кіма», де герой відгукується про свого супротивника по Великій Грі так:

«Bodajeśmy nigdy nie spotkali tego po trzykroć przeklętego Moskala!»

Ні-ні, у нашому «Кімі» аж такої сильної доместикації Кіплінга немає. Але про цей переклад хочеться написати мені окремо, на початок дещо посумувавши.

Мало хто з читачів здогадується, скільки зусиль треба докласти, скільки задач розв’язати, наскільки сильно мобілізувати художнє чуття, щоб «чужоземна» книжка заговорила твоєю рідною мовою. І, правду кажучи, чим більше постарався перекладач, тим менше здогадується про це читач… А Юлія Джугастрянська, без сумніву, постаралася.

Перефразовуючи відому жартівливу фразу: «Переклади схожі на жінок, бувають гарні та невірні, а бувають вірні, та негарні», — цей переклад вийшов і гарним, і вірним. Він легко, без зусиль читається, містить силу-силенну цікавих мовних знахідок, рідковживані українські слова (чого, наприклад, вартує саме лише «обглемедали»!). А, разом із тим, доволі точно відтворює не лише реалії книги (це взагалі неодмінна прикмета будь-якого достойного перекладу), а й стилістику та навіть синтаксис автора.

Не бувши перекладачем, я все ж знаю, які суперечки ведуться з цього приводу у професійних колах. Чи потрібно залишати такі характерні для певних мов і певних письменників довгі, «закручені» фрази (не те, щоб у Кіплінга вони були аж такими довго-закрученими, а все ж..) такими, як є, чи краще спрощувати, остерігаючись перевтомити читача? Я, однак, вважаю, що наш, український, читач, вже доволі розумний, щоб неодмінно потребувати спрощення, скорочення і адаптацій. Хай там як, а хочеться ж знати, як насправді писав Кіплінг!

Ще тільки довідавшись про планований переклад «Кіма», я вже переймалася двома питаннями: як там буде з відтворенням «розмовної мови», а як — з епіграфами? Поясню, чого це так важливо. Мова персонажів Кіплінга дуже індивідуалізована і настільки жива, що залишає цілковите враження записаної дослівно. Особливо ж мова «туземних героїв». Доки вони тримаються своїх туземних мов — урду чи ще яких, — то фактично виходить переклад із перекладу (бо первинний переклад англійською зробив сам автор). А як переходять на англійську, то роблять ряд характеристичних помилок. І то не лише туземці: на початку роману сам Кім погано і з помилками розмовляє рідною мовою. Як це все розмаїття відтворити українською? Що ж, Юлії Джугастрянській вдалася ця задача.

Проблема номер два. «Кім» як роман має одну добру для перекладача, хоча й рідкісну для англійської літератури прикмету: він не напхом напханий численними незалапкованими цитатами з усього, що тільки можна: Біблії, Шекспіра, маловідомих за межами англомовного світу авторів. Натомість містить численні цитати авторства самого Кіплінга! І то віршовані. (Може, цитати — це не зовсім точно сказано, деякі з них спеціально для «Кіма» й писалися, інші ж є неопублікованими варіантами різних строф поетичних творів автора)

Хто йде сумлінно в Божий світ

Своїм шляхом вузьких воріт,

Не кпиньте з тих, чий заповіт

Дав Будда із Камакури!

Колосальну працю по перекладу цієї дуже важливої складової частини роману виконав переважно Володимир Чернишенко за співучасті Галини Михайловської та Оксани Самари.

Але й це ще не все, як велика шанувальниця жанру приміток відзначу також Шерада Кескара. Завдяки приміткам його авторства можна довідатися силу цікавенних речей! Я, правда, якось досі сумніваюся, чи, вживаючи слово латинське слово «resurgam», яке у 19-у столітті охоче писали на надгробках, один із персонажів справді натякав на субмарини. Але це, безперечно, цікава концепція.

«Кім» містить навіть таку ще екзотику для українського читача, як музичний супровід. Я, щоправда, ніяк не зважуся його послухати — ану ж не так, як я собі науявляла? А от що б іще можна додати, то це точні рецепти згаданих у книжці індійських страв (не зважайте, це жарт такий). 

Ну от, перегорнуто останню сторінку. Кім з Ламою пішли своєю дорогою, перемірюючи свою Індію, якої насправді давно вже не існує (та чи й існувала вона інакше, як у фантазії письменника, попри напрочуд точні і реалістичні деталі?) Але я певна: ми ще сюди повернемося.

І не раз.