Книжка розпочинається з кульмінаційної точки. З відповіді на питання «Натисне чи не натисне кнопку на вибухівці?». І це інтригує. Що чи хто довели героїню до цього – не важко здогадатися, особливо коли зараз дуже багато говорять про булінг в школі. Цікаво інше: чим історія закінчиться. Погодьтеся, школярка з вибухівкою – дуже незвичне явище для України, і розв’язка може бути дуже непередбачуваною. Так і буде, до речі.

Від середини сюжет стає до болю знайомий: старшокласниця Міра, доведена знущаннями однокласників, наважується покінчити життя самогубством. І не просто тихо піти, а розказати кожному зі своїх кривдників причини, чому вони заслуговують на помсту. Події в класі переплітаються з флешбеками з життя Міри, і читач поступово дізнається історію її життя і переживань. Нічого не нагадує? Тільки замість касет закритий клас і бажання помститися.

Це історія не про булінг. Авторка торкається глибшої теми – переходу межі, коли жертва стає катом. Як би пафосно не прозвучало, але саме така інтерпретація подій вирізняє «Помсту» серед інших сучасних підліткових повістей. Головна героїня не викликає лише симпатію та жаль. Письменниця не зображує ідеалізовану Попелюшку в несправедливому світі. В певний момент я почала ловити себе на думці, що в повісті погана Міра – головна героїня. Чому вона вирішила, що має право судити інших? У конфлікті завжди винні дві сторони. Проте читаючи вже наступну сторінку – готова була рвати книжку від власної неспроможності захистити ні в чому не винну, зацьковану 17-річну дівчинку. Повбивати її однокласників хотілося особисто. Кожна сторінка – нова емоція і тисяча думок. Із одного боку, сюжет хоч і цікавий, проте дуже гіперболізований. Думаю (і сподіваюся), що подібна ситуація може існувати лише як сюжет для повісті і неможлива для українських шкіл. І це прекрасно. У той же час потрібно себе відчути одним із 30 учнів, замкнутим у класі з вибухівкою, щоб спробувати дати собі чесну відповідь, хто з героїв – ти. Логіка проста й безпощадна: кожна дія має наслідки, а мовчазне споглядання неможливо виправдати. Одного дня все може переінакшитися: спостерігач стане жертвою. Цю історію потрібно переживити, і я радію, якщо в багатьох цей досвід обмежиться книжкою.

 «Помста» має два фінали: той, який можливий у реальному житті й happy end – настільки щасливий, наскільки це можливо в ситуації, коли злощасна кнопка вибухівки таки натиснута. Коли прочитала перший фінал, я плакала. Потім відклала книжку і була в щоці: все закінчилося трагедією з жахливими наслідками. Я прихильниця щасливих закінчень, тому вдячна авторці за альтернативний фінал, хоч у дечому він здався награним і штучним, та все ж не приторно-солодким. Думаю, це малоймовірно: в один момент пробачити ворогів за роки знущання і страждань, закохати в себе найкращого хлопця в школі і жити-дружити всім довго і щасливо. Тож книжка Юлії Чернієнко – не тільки про помсту, а перш за все про важливість любові.