До збірки «Містерії: поезія» ввійшли, як зазначає у передмові авторка, вірші різних епох і різного стилю: «У цій книжці ви побачите двох різних поетес, хоча ім’я у них одне – Світлана Короненко. Одна – та, що писала неримований вірш, і друга та, що закувала свої поетичні рядки у рими. Між ними майже два десятиліття. Але все це я» (с. 7).

І справді, у перші розділи книги (від 1 – «Містерії» до 6 – «Пахне медом і вином твоя рука…» вміщено силабо-тонічну поезію. Від 7 розділу («Нічний політ») до 12 («Латино-американські мелодії») – переважно білі вірші зі спорадичною римою та верлібри.

За формою вірша ці поезії різняться: білий вірш та верлібри часом коротші за обсягом, прозоріші щодо образної насиченості, з різною кількістю наголошених складів у рядку (2, 3, 4, 5, 6). Наприклад:  

Якийсь старий мотив,

старий і незбагненний,

мов золотий вогонь,

над нами кружеля…

З яких старих осель,

з яких забутих віршів,

з чиїх мовчань безсмертних

з’являлися слова?

Ти зміг пізнати все – 

мистецтва і науки,

розгадуєш і душі, і тіла.

Скажи мені, чому

на нас мотив цей дивний

щоразу наплива,

щоразу наплива?.. (С. 245)

Римовані вірші Світлани Короненко – довші за обсягом, густіші за образністю. У цих віршах впадає в око тяжіння до розлогого рядка із 6/7/8 наголошених складів (своєрідного гекзаметру із цезурою посередині рядка і/чи внутрішньою римою):

У тремкої свободи вірша є цей дух золотих конвалій.

Дух шаманства і темних прерій, дух любові і вакханалій.

 

У тремкої свободи вірша, наче в юного дикого звіра

Недоторкана біла шкіра і розчахнуті очі сірі.

…………………………………………………….

Вірш летить над гарячим папером і немає йому зупину.

Що там? Крапля вина червона? Закривавлена чорна шипшина?

 

Ох, свободо живого вірша! Чом магнолії пахнуть воском?

На папері сльоза застигла, яклюбов у піснях відголоском.(с. 20)

Проте сталі образи вина як хмільного символу поетичного натхнення, повторюваність епітетів, утворених від слів «золото» і «срібло», що асоціюються з образом довершеного вірша, експресивність та особлива музикальність творів С. Короненко поєднують обидві частини книги в одну цілісну стихію – Поезію.    На відчуття єдності збірки працює і те, що більшість віршів не мають назви.І рими цю стихію зовсім не сковують, а навпаки – підсилюють.     

Про таїну Поезії

Власне, уся збірка так само наладована на дві теми, що гармонійно увиразнюють одна одну: тему розкодовування таїни поетичого натхнення і тему розмаїття поетичного слова, через яке навіюються певні образи, відчуття і знання про Світ.

Уже назва книги −«Містерії» налаштовує на загадкову, приховану, містичну, святу і грішну природу Поезії: «Ця свобода тонких матерій – між блаженством і божевіллям. / І пливеш, як між водами світла і відваром гіркого труйзілля» (с. 20).

Образ ліричної героїні – поетеси – авторка презентує в своєрідному вступі до збірки, у вірші, що стоїть поза розділами:

Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю.

Наче в солодкому склі зблиснув ковток алкоголю.

 

Тут, де тремкий падолист, де золоте умирання,

Наче химерний буддист освоюю рим добування…

………………………………………………………

Я тут ніхто і ніде, я тут, як тать, серед ночі:

Вогке обличчя бліде, рима жагуча й жіноча.

 

Наче роздягнений ліс, скинуто сукню і пояс.

Чорна зрозпачена міс! Може, колись заспокоюсь…

…………………………………………………………..

Будда стоїть, як Сварог. Пальці сухі на клавірі…

Рим’ячий сонячний бог? Кожному дано по вірі…

………………………………………………………..

Курява між борозен. Срібне шаманство вірша.

Й стан цей зоветься дзен. Й бездонна у світі тиша.(с. 9−10)

Цей мотив розіп’ятости Поета між дзеном золотого Слова та оголеністю душі перед усіма проявами світу споріднює вірші Світлани Короненко зі вступною поезією Шарля Бодлера «Передмова» [і з першим віршем циклу «Сплін та ідеал» −«Благословення» (пер. Д. Павличка)]до збірки «Квіти Зла», та, власне, із лейтмотивом зазначеної збірки «проклятого поета» −усвідомленням амбівалентної природи Краси. Тут спостерігаємо навіть повторення слова «золото», яке у поезії С. Короненко є одним із ключових, а також подібне для обох поетів відчуття поезії як герметичного магічногодійства, приступного тільки для втаємничених:

«…И Демон Трисмегист[1], баюкая мечту,

На мягком ложе зла наш разум усыпляет;

Он волю, золото души, испепеляет. 

И, как столбы паров, бросает в пустоту…»[2]

В образі вина, що суголосний станові поетичного сп’яніння, і Бодлер, і Короненко продовжують традицію античних поетів

Проте, на відміну від розчахнутого, трагічного, але нахабного, епатажного, упевненого в собі ліричного героя Бодлера, внутрішня героїня С. Короненко почувається в Поезії «святим Никодимом» (с. 13) − одвічним учнем,  несміливим, але відданим. (Святий Никодим −біблійний образ фарисея, який таємно спілкувався із Христом уночі, згодом став одним із його учнів і був відданий Богу; прийшов до розп’яття, зняти й обмити тіло Його смирною та алое).  

Так само у збірці в цілому, роздумуючи над таїнами поетичної творчості, Короненко, подібно до Бодлера, акцентує не тільки гріховність світу, із якого поетові доводиться видобувати Красу і Слово, але і його розмаїття − його горизонтальні і вертикальні, християнські («Петра і Павла», Хтось; «…бо мій янгол – із темних небес, / бо з рожевих не буде янгола», с. 233) і язичницькі (діва Обида, Афродіта, Пан), географічні (Єршалаїм, пілігрими; «Візантія? Ацтеки? Інки? Вогке срібло блідого сельджука?» с. 20), часові (Рим і Клеопатра; «Тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятий рік. / Період Києва. Рільке», с. 217) і культурні виміри (Пікассо, Аполлінер; «…І блукає полями якийсь божевільний Пер Гюнт, / І у Сольвейг сльоза, наче скалка, в захриплому горлі». С. 184). Поезія, за відчуттям поетеси, − це магічне динамічне густе сплетіння чотирьох стихій (у 10 розділі збірки «В старім малиннику» ця тема виразно прописана): води [мінливості, дощу, моря, ставка, чорнила, вина (текіли, віски, коньяку, горілки, ізабели, кагору, амаретто, брунелло, амароне, баварського пива…); «…І темний дощ, що впав на оболонь, / Неначе князь поезії й любові» (с. 146)], вогню (барв, емоцій, пристрасті), повітря (стихії думки, образу, творчості) і землі (стихії родючості, сталості, квітів, дерев, каменів):

Це – як невінчаний шлюб

Чи нехрещені діти,

Чи дурний перелюб – 

Ні забути, ні змити! (с.63)

 

Вірш – наче викидня знак чи захолола молитва…

Хтось якісь числа зна, а хтось – за повітрям гонитву.

І треба спочатку почать, з голого – листу, 

Неначе вірша зачать у цім провінційнім місті (с. 70).

 

О, великодня осене, прости мені цю темну й відзіґорну силу

Коли з усіх безумств і самоти, могла я вийти, але не хотіла (с. 71).

 

…А тут, наче кров, цей вірш

Нуртує усе лютіш

Й раптово, неначе у снах,

Перший рядок вирина.

 

Тріпоче гарячий вірш…

Не доторкайся лиш.

Стань, наче білий монах – 

Піст, молитви, сивина.

 

Видихни білий вірш,

Стань і уже не диш.

Начебто неба знак

І – не інак, не інак, не інак… (с. 78)

 

І пахне медом і вином твоя рука.

І тепле небо, наче хустка, у зірках.

Скажи, куди летить оця стрімка ріка

І чом в очах твоїх любов така гірка… (с. 201)

На спорідненість відчуття поезії у Світлани Короненко і Шарля Бодлера натякають і певні буквальні повтори. У сонеті Ш. Бодлера «Кішки»^[3]коти зображені примхливими магічними пухнастими сфінксами із золотистим поглядом. У диптисі «Котяче» С. Короненко пише, що попри холодний дощ і печаль осени та зими, у котів «…очі, / Немов золоті світляки…» (с. 112−115). Вірші «Коштовності»[4]Ш. Бодлера і «Бісерини та буси, чорного неба шовк…» (с.129) С. Короненко поєднує еротичний мотив. За умови уважного прочитання таких спільних мотивів та образів у збірочках обох поетів можна віднайти ще багато.

Найсуттєвіша ж риса поезії Короненко – її сугестивно-медитативний характер, − «…білого солов’я – несосвітенна сила» (с. 50), що  співзвучна бодлерівській теорії відповідностей[5]і спонукає читача до інтелектуально-естетичної співтворчості. Захоплений образами, натяками, відчуттями і мелодійністю віршів Короненко посвячений читач прирощує свої сенси і свої відчуття до авторських одкровень. 

 «Дух шаманства і темних прерій, дух любові і вакханалій…»

Поезія Світлани Короненко неймовірно насичена образами. У рядках її віршів немає пустот – зайвих сполучників, прийменників, вставних слів чи «доримної» лексики. Саме тому її поезія огортає багатовимірною насолодою: тут і непересічна думка, і музика ритму та рими, і парадоксальна образність, і відверта емоція, і цнотлива еротика. 

 Сугестивною силою наповнені:

1)  Парадоксальні оксиморонні образи / метафоритворчого натхнення: «відьма черкнула крилом»; «святий Никодим», «Діво моя Вино, Діво моя Обидо»;«Чистий гранчастий біль стиснуто в пальцях біло»; «Текст поетичних депеш, котрі приходять з неба»; «Німфа зітхне в головах. Янголи стануть колом»; «Зграя посивілих кляч чи поетична еліта» (с. 16−18);«Немов закривавлений шов / Любовного вірша»(с. 36); «Вірша осіннього пляж – як роздягальня…»(с. 38); «Господи, і не біда – благословенна знемога! Як породілля бліда – після пологів»(С. 154).

2)  Лексичні перлинки: новотвори [«засвіти потойлячні» (с. 18); «донжуаново» (с. 149); «золотий кульбаб» (с. 281)],архаїчна лексика («мертві всі наші глаголи», с.190; «бисть болю паче і води світліше», с. 266), рідко вживані слова («відзіґорна»), що вкраплені в тексти з почуттям міри. 

3)  Рефрени: «У тремкої свободи вірша» (с. 20); «Пішла душа…» (с. 55); «Страх перед білим лицем, / Страх перед білим папером, / Страх, наче перед свинцем, − / Знов не почути суфлера…» (с. 47); «О, великодня осене…» (с. 71); «Ще невикричана, лише на днину притихла, / ще розкута, ще дуже горласта і молода, / ще так солодко відчувати ночами, / що горлянка міцна і у грудях світає душа»(с. 328).

4)  Легкагра із римою. Є вірші із внутрішньою, парною, перехресною, кільцевою, наскрізною, спорадичною, точною / неточною, чоловічою / жіночою etc.  римами. Наприклад:

…І ні тире, ні коми, і ні вогню, ні втоми,

Тільки готична рима з голосом пілігрима.

……………………………………………

А непритомна рима, наче біда родима,

Стала супроти ночі, стала, як горе жіноче.

………………………………….

Що, як закланного звіра юна й гаряча шкіра,

Темним задиханим словом впаде під риму раптову…(с.21−22)

 

5) Звукопис.

«…а чує Панну,

Одну лише Панну отак хорально…

О донно Анно, о донно Анно»(с. 230) − своєрідний парафраз на рядки П. Тичини «О панно Інно, панно Інно». 

«…Чемна і чепурна діва з чийогось жалю!

З холоду випірна черні отруйної жало…»(с. 96) – тут антитеза «жалю ↔ жало» увиразнена фактично гармонійним звучанням звуків, хоча йдеться про протилежні поняття. І ці рядочки є ще однією ілюстрацією того, як розуміє природу Поезії С. Короненко.

 

«Мій мармуровий муар – темний летючий батик – 

Візьмеш, як теплий дар, біля метро «Хрещатик».

Будеш шептати мені дивні слова на бульварі,

Сонячний дощ продзвенить від «Арсеналу» до «Лаври»…»(с. 81)

 

«Говори про любов! Говори про любов! Говори!  

Говори, коли плачуть в дощах золоті явори!

Говори про любов у веселі й сумні вечори.

Говори, коли темні шумлять і тривожні бори!..» (С. 94)

 

Оця загадкова домінанта сонорного звуку «р», його чергування з іншими сонорними, дзвінкими і глухими приголосними та наголошеними / ненаголошеними, оГУБленими / неоГУБленими голосними звуками тощо в інтимній ліриці Світлани Короненко ще очікує на свого дослідника / лінгвіста / віршознавця)))

Загалом рими, звукопис, рефрени, згадки про скрипку чи Баха підсилюють мелодійність поезії С. Короненко.

6)  Антитетичні образиПоета:

…І золотий ранет, й гірка життєва проза –

Це твій одвічний лет й важке крило із бронзи.

Витійствуй дивний дар, так стихло все у світі,

Це твій гіркий вівтар! Твоя звізда в зеніті!.. (с. 26)

 

7) Складні епітети: медово-дурманно, ретро-сукня, трави отерпло-рахманні, щоки шовково-смушеві, світло-молочний, біблійно-строго, безбожно-навкісно, заклопотано-марудних,налякано-сонячних вуст.

8) Апробаціяв поетичному мовленні актуальної лексики доби інформаційних технологій: дисплеї, мобільним; «оцифровано тіло і душу» (с. 183); «Фортран, алгол чи аджакс, датнет, пролог чи рубі? / Що із цих мов – свіжак? Що по дорозі загублять?» (С. 152). А такожбургер, рол, рексона)))

9)  Продовження образної традиції, що зародилася в новітній літературі періоду російсько-української війни на Донбасі, у творах Бориса Гуменюка, Сергія Жадана зокрема, − теми соняшників:

 

Доле моя золота, світла моя молитво…

Соняшників парад, Господня середина літа…

…………………………………………………

Передчуття грози, передчуття провини

За маму стареньку, яка ще пам’ятає війни.

Дихає в спину дощ. Соняшників – колони…

Чом же в твоїх очах цей спогад давній холоне?

Теплий липневий дощ навскіс упав, стіною,

Немов обірвалась струна… Чи подих… Війною! (С. 180)

А з іншого боку – неймовірно свіжа і водночас глибинна образність у ранньому вірші «Ми не знали війни»:

…Як він яблука гриз у селі,

Де стояла частина!

Як обтрушував яблуню!

Яблука їв із травою,

Із торішнім листком, 

Із землею на тильному боці…

Як хрумтів молодими міцними зубами! (с. 340)

 

Власне, у вірші йдеться про одвічне, про те, як усі вони хотіли жити (!!!) −  «молодий-молодий» дід чи прадід; як пристрасно вони хотіли пізнати усі грані життя… Але завтра «На могилу йому вона яблука буде носити»… (С. 342)

10)  Порівняння. «І тепле небо, наче хустка у зірках» (с. 201); «Терпкий, неначе чорний рафінад» (с. 138); «Старий відзіґорний тюльпан здивовано став серед снігу, / Мов зблиснув шовками жупан розгубленого печеніга» (с.137).

11)  Афористичне звучаннябагатьох фраз: «Чекати і вірить – о доле слов’янських жінок!»(с. 295); «Ці богині львівські, пишні й гречні, дуже часом хижі й небезпечні»(с. 166); «Сидять осінні королі на тронах» (с. 138).

 

І це тільки начерк до своєрідного каталогу індивідуального стилю Світлани Короненко!

У збірці «Містерії» є також вірші-присвяти Поетам, що стали для авторки своєрідними вчителями: Д. Павличку, М. Слабошпицькому, І. Малковичу. Прямо чи опосередковано згадуються імена Маланюка, Римарука, Тичини, Данте, Аполлінера та ін. 

А вірш С. Короненко «Світилася свічка…»  за смислом перегукується із поезією Жака Превера «Як намалювати птаха», але має іншу − бурхливо-пристрасну енергетику. Ключове слово твору «метався», вжите до образу Бога і жінки, увиразнює емоційно-виснажливий процес творчості:

…Розхристаний бог проти вікон і зливи метався

І плакав від щастя, прозріння і світла в душі.

…Вночі відбувався митець. Перелякана жінка

Металась в сусідній кімнаті, мов сотня дощів

Насунула в хату і б’ється прозоро і світло

Крізь шерхіт волосся і плетиво пальців блідих.

Вночі відбувався митець. Та про це лише завтра

Дізнається жінка, а поки що перелякать

Боїться нещадного бога, повільно стихає

Й обличчя між пальців солоне таке й золоте…(с. 324)

 

І завершальний штрих: я відвідала багато книжкових презентацій за участі Світлани Короненко і зауважила на тому, що це дуже камерна, зовсім не епатажна жінка. На усіх зібраннях за неї промовляли насамперед її вірші.  В одному з них поетеса С. Короненко намагалася вирішити риторичне питання: «…Зграя посивілих кляч чи поетична еліта?..» 

Тут у мене немає жодних вагань: у випадку Світлани Короненко йдеться про ПОЕТИЧНУ ЕЛІТУ.