А з вами було таке, коли ви «закохувались» у якесь слово? Зі мною таке трапляється частенько. Ось і цього разу, прочитавши назву поетичної книги Ольги Берези «Аґрафка для Янгола», буквально прикипіла до неї очима. Бо ж ніколи раніше не чула цього слова. Допоміг «дядько Гугл». Виявляється: «Аґрафка – це полонізм, слово звичне для Галичини, означає  «англійська шпилька». Тим часом моя уява вималювала, що це якесь загадкове, ну, буквально – космічне жіноче ім’я. Між тим аґрафка заколювалась від вроків на щастя, і вважалась оберегом.

Це надзвичайно дороговартісне і розкішне видання, доповнене кольоровими світлинами Андрія Процюка, де на них авторка у народних строях, оздоблених багатим вишиттям. А ще тут чимало графічних ілюстрацій того ж таки автора та Ольги Берези. Поетеса і пише, як вишиває, і вишиває, як пише, і ще й малює. Три в одному. Палітурка покрита синьою вишитою мережкою на тлі білого сяйва, де в обіймах крил спочиває небесний Янгол. Із оптимістичним і надихаючим приписом-настановою: «Цій книзі життя дарує Ангел, саме той, що тримає цієї миті її в руках і читає ці рядки. Ніколи не сумнівайся у тому, що у тебе є крила, хоч ти і не можеш їх бачити. Вони є! Ти ж знаєш, що колись ми чогось не бачимо – це не означає, що цього не існує. Літай!  Ти – ДИВО і всі ці особливі слова для ТЕБЕ!». П’ять розділів, з яких складається книга, на перший погляд ніби окремішні одне від одного і, водночас, цілісні, бо об’єднує їх Любов авторки до довколишнього світу, зокрема – до матері, до родини, до коханого, до Бога, до Янгола, який у кожного є, але який невидимий. І кожний з них обрамлений епіграфом: «Захусткуй мене, мамо щастям» (Світ навколо нас складається з тих кольорів, якими розмальоване наше серце), «Цятки-пацьорки» (То не та пташина, що гарно співає  – / а та, що високо до неба злітає./ То не та майстриня, що шви усі знає  – / а та, що щаслива, коли вишиває/, «Займи моє серце любов’ю» (Найпрекрасніша і найбажаніша в цьому світі – любов. Навіть найсильніша віра потребує любові. І лише час може показати, наскільки прекрасна любов, і наскільки сильна віра), «Торкаючись Небес» (Тричі почутеє слово просію  – / правду від вигадки вчусь відрізняти./ Інколи, щоби почути Месію,/ треба всього лиш уміти мовчати), «Слово та збирач» (Хай слухає уважно той,/ хто більше знати хоче./ Може, й уста чиїсь мовчать - /та не змовкають очі). 

Ключ-зачин до творчості

Від однієї тільки назви першого розділу «Захусткуй мене, мамо, щастям» –  віє материнською лагідністю. І подумки вже бачиш ту хустку, яка лягає ніжним теплом на плечі, огортає спокоєм, надихає і додає сил та впевненості. Відкривається віршем «Цілована Ангелом, сонцем, дощами», який за силою енергетики виступає символічним оберегом, своєрідним ключем-зачином до всієї самобутньої творчості Ольги Берези. Божественна присутність тут у всьому – у букві, слові, реченні. Це своєрідний вірш- медитація у якому оживає увесь Всесвіт, власне, частинкою якого ми і є. Він настільки пронизаний звуками, що кожна строфа набуває особливої ритміки: тут і спів птахів, і гомін, і шелест, дзвін, дзюркіт, шепіт, шурхіт, щебет, гуркіт. А ще – п’ять елементів, з яких створений Всесвіт: вода (дощ, роса), вогонь (блискавиця, проміння), етер (слово), повітря (вітри), земля (зілля, квіти, трави). Коли прочитати перше слово з кожної строфи (згори вниз), то отримуємо ось таку стилістичну цікавинку: цілована, засіяна, скерована, заговорена, захищена. А словами «цілована Ангелом» вірш починається і закінчується.  Не можу оминути останні чотири рядки, які насичені глибокою символікою: тут сконцентрована сила енергії роду, так брама  – відкриття нового, вхід до раю; дорога – як життя, вінок із барвінку – як захист енергетичного центру, який знаходиться у людини над маківкою (мовою санскриту називається сахасрара), вище над ним починається світ ангелів. А все разом це звучить так: «Захищена тінями предків забутих,/ пильнована брамами доріг замкнутих./ Бережена Богом й вінком із барвінку,/ цілована Ангелом – бо УКРАЇНКА!». Яке багатство життєвих сюжетів, настроїв! Саме в цій поезії сконцентровані основні думки, які притаманні усій творчості поетеси. В опоетизованому посланні матері до доньки читаємо: «Цвітко, зіронько, мамина пташко,/ пам’ятай про своє коріння./ Хоч як у житті було б важко,/ бережи свого серця проміння». Тільки любляче серце матері здатне відшукати неймовірної словесної краси епітети: доню, квіточко, чічко, лелітко, ружа-потіха, позлітко, цвітко, зіронько, перепілочко, крихітко. А ось як звучить звернення доні до матері: «Нашепчи мені, мамо, долю -/ таку ясну, як Божий день./ Нашепчи, щоб не було болю,/ наспівай до душі пісень».

З невидимої Божественної мовної ріки

Вміння майстерно володіти словом дивує. В Ольги Берези не зустрінеш повторів, здається лексичний запас її слів (особливо синонімічний ряд) бере свої витоки з невидимої Божественної мовної ріки, яка безкінечна у своєму прояві. І художньо-виражальні засоби (метафори, порівняння, епітети) свідчення тому: вичепурена дзвоником-сміхом, на вустах вогких – сонце у росах, строкатий настрій; виорю думки, заволочу бороною; їй в ноги небо стелиться; старе небо; у груди вперся мокрий світанок; стріха кострубата; гора-свистулька,/ вістрям проштрикує небо; ялиці в росяних пацьорках; літо пахне небом; колише серце тихий вечір; випурхнула мені гадка; здіймає вечір мантію із пліч; загублена в часі; море сміялося; зносився час аж до дірок; посріблений місяць, що зовсім не спить, розчісує моє волосся тощо. Характеризуючи образ жінки, поетеса називає її панною, розкішницею, вольницею, владаркою, вродливицею, душечкою, цілушечкою, «Вона злітає птицею, рибиною пірнає./ Вдаряє блискавицею, водою омиває./ Танцює поміж зорями, із звіриною мовить, вдихає сонце порами…». Залюблена у рідні Карпати, присвячує їм багато творів. Тож її гори куріють, тенькають, сіпають, трепечуть, прокинулись, пробуркались, скрегочуть. Це тільки невеличка дещиця того, що встигло вихопити із текстового полотна «моє спостережливе око».

Бог, Душа, Родовід

Як високодуховна зріла особистість, в певний спосіб поетеса звертається до Душі (розперезана навстіж душа; ми мали серце мами близько, ми знали, де її душа; щаслива ж бо до трепету душі, душею до душі я доторкнусь, коли душа невинно іншої душі торкнеться) і до Бога. А через них – до Родоводу: «Подарував Бог людям сни:/ аби побачитись із тими, / котрі від нас вже відійшли, / щоб пам’ятати їх живими». Бог – порадник для неї, Він і батько водночас і Мати, до нього звертається повсякчас: «Боже, просвіти – навпростець веди», «Тримає Бог душу мою, мов на силінці ясну пацьорку». Кажучи «Я так бажаю трохи того раю  – / де небо, сонце, трави,/ Бог і я», в іншій поезії дає сама собі відповідь: «Молюсь до Тебе, Боже, наодинці, / слова лише у серці промовляю./ Не знаю, на якій стою щаблинці, аби добратися обіцяного раю». Або ось тут: «Хто я для світу?» –  запитує в одному вірші, а в іншому через кілька десятків сторінок  читаю філософічні рядки: «Та ніхто з нас отут на планеті не є випадково  – / ми, як зорі, які впали з неба, щоб тут світити. / Наше сяйво – то уст наших лагідне тихе слово, / а проміння – то наших сердець уміння любити». Її розмови-розмисли із Творцем не припиняються ні на йоту: вони розсипані книгою діамантовими блискітками. Читаємо в одній із наступних поезій: «Дай чути мені і бачити  – / поради Твої вловити./ Навчи, коли треба – пробачити, / а як треба – благословити». Поетичним розкриллям Ольги Берези завжди присутня думка, яку вона винагороджує незвичними для вуха епітетами: «думка-забаганка, гадка-задумка, думка-потіха, невгамовні думки, «Торкнуся думкою до рук твоїх,/ до вуст, очей, до щік»тощо.

Окрема тема – Серце.

Його присутність скрізь і в усьому. Як тільки не називає його поетеса! Воно в неї клекоче, як журавлина пісня, нуртується, вирує, гомонить, бунтується, малює, променіє, б’ється швидко і трепетно, мироточить теплом, іноді воно просить, калатає, журиться, а коли закохане, то в ньому небеса. Не можу не процитувати наступний вірш із дванадцяти рядків, де кожний з них – розлога характеристика серця, яке кохає: «Чуєш, серце як б’ється, / тріпоче й щемить,/ упивається ласкою,/ пеститься і зомліває? /Солодко ніжиться/ й ватрою палко горить,/ нектаром вмивається,/ соком солодким стікає./ Млосно шепоче,/ воркоче, говорить, кричить./ Голубить, леліє   – / бо так незбагненно кохає». Образ серця несе в собі глибоку символіку. До нього авторка звертається (уявіть!!!) 156 разів! І жодного разу його опис не повторюється. Особисто для мене образ серця асоціюється із сердечним колодязем, на денці якого знаходяться найсокровенніші духовні скарби-надбання. Ольга Береза пішла далі, створивши унікальну метафору «Серце-цеберце» (Наше серце-цеберце витягує з дна наші мрії…) у вірші з ідентичною назвою. А читаючи згодом щире зізнання авторки «Моє серце – то келих любові», ще раз переконуєшся, що світом править Божественна Любов (аґапе – грецькою). Вона є у кожному серці, тільки не кожний готовий діставати її звідти «цеберцем» – духовна праця над собою не кожному під силу.

Образ матері невіддільний від теми «серця», натомість огорнутий неймовірною бентегою і любов’ю. Ще стільки розлогих порівнянь в одному поетичному тексті не зустрічала, цитую: «Мамо-лебідко, окрилена ніжністю!/ Зіронько ясная в темную нічку./ Богом призначена, створена вічністю – / горнула до серця, тулила до щічки./ Матусенько-серденько. Небом дарована!/ Сильна й ранима, весела й сумна./ Молитвою мовлена, дитям поцілована, /зворушлива, мила, найкраща, одна./ Матінко-янголе, любов’ю наділена!». 

Янгольський світ

У звертаннях поетки до Янгола охоронця багато відкритості і милозвучності, щирості і відвертості, безпосередності і доброзичливості: він для неї і приятель, і друг, і брат (Світи мені, мій Янголе, світи… Храни мене… Крокуй зі мною… Прости мені…). Маючи за плечима свій (бо у кожного він тільки СВІЙ) життєвий досвід, авторка ділиться із читачем найсокровеннішим: «Радію я, бо бачу мого Ангела,/ разом із ним злітаю до Небес./ Він підіймав з колін, коли я падала,/ та йшов зі мною до нових чудес». І ось, нарешті, про милу моєму серцю… Аґрафку, ту саму, що для Янгола. Але «Не золочену, не посріблену, /а карбовану молитвами./ В серцевині надійно закріплену/ найтеплішими почуттями». Ось воно – найголовніше послання цієї книги: намолене серце – найкращий подарунок для Неба (для Творця, для Янгола). До слова. У багатьох творах Ольги Берези зустрічаються рядки, які можна розбирати на цитати (афоризми). Ось деякі з них: «Кожен Ангел може бути другом,/ але Ангелом – не кожен друг», «Без Бога найзаможніші – убогі./ Без віри неможлива переправа», «Стигма на серці, як запорука – / що пильнує душі нашу цноту», «Хто бачив смерть, той вміє цінувати/ реальні дні – не дати в паспортах», «Хто з Ангелом, той більше не сумує– / радіє світові, немов мале дитя», «Хто знає істину, той всім єством смакує/ нам Богом подароване життя», «Любов до Тебе, Боже, всеосяжна. / Тебе любити – то любити все».

У цій книзі гармонійно поєдналися три іпостасі людського таланту: талант поетичного слова, талант художниці і талант вишивальниці. Осягнути усе написане в одній публікації – неможливо. Розділ про вишиття потребує окремого дослідження, адже це галактичний світ символів і знаків, інформацією про які авторка  ділиться зі всіма і детально розповідає у своїх щедрих поетичних посланнях.

Між тим, після знайомства із цією солідною збіркою, мою душу переповнюють «янгольські» почуття до довколишнього світу. Вишукана книга – шляхетна поезія, чутлива  високодуховна лірика. Після її прочитання відкриваються духовні очі, відкривається духовне серце, що дає унікальний шанс відчути Янгола за плечима… і не тільки. Особливо ж тим із нас, у кого Янгол перебуває в летаргічному сні. Якось так.

До слова. Тлумачний словничок наприкінці видання – яскраве доповнення. Це таке собі (образно кажучи) мовознавче пуделко, у якому безцінні коштовності: перлинні діалекти Прикарпаття. Знайомство з ними – неймовірна втіха для душі і серця.