Всю душу тривірші

душу мою терзали –

мале, а люте

Юрій Роговий

В сучасному світі актуальним є явище міжкультурного діалогу. Інтеграція мистецьких впливів, можливість співіснування різнорідних творчих зразків дає змогу говорити про культуру як явище не локально зорієнтоване, а цілісне, нерозривне та взаємопроникне. Художні західні практики ХХ-ХХІ століття засвідчують спроби активного запозичення орієнтальних елементів творчості на національний ґрунт, таким чином, засвідчуючи невичерпні можливості слова, долають межі художньої і культурної маргінальності. Потрапляючи до чужорідного середовища, східна літературна форма закономірно зазнає  певних  художньо-естетичних трансформацій, які можна пояснити її адаптацією до нового авторського й культурного середовища.

Нетрадиційною для української літератури загалом, проте традиційною й стилево незрадливою для поетичної творчості Юрія Рогового стала форма японської поезії  хоку. Така лірична мініатюра, яку в українській поетиці називають по-різному, адаптуючи східне найменування до нашого, «рідного» (трилисник, узор, росинка, алогія, мозаїка тощо), передбачає дотримання теми та ідеї твору в межах лаконізму та знакової обмеженості вислову. Ідеал змісту хоку автора – глибина, ідеал форми – краса і чистота мови та стилю, поєднання слів з душевними хвилюваннями, що регламентуються японським принципом юген – втаємниченої краси.

Тривірші Юрія Рогового вміщені у  книги «Homo habilis (Людина вміла)», «Листя опале», «Ловець снів», «Трави некошені» та ін., кожну з яких можемо читати як зосібна, так і як єдину наскрізну книгу, адже емпіричний простір хоку автора невідлучний: це спостереження над світом природи, сугестія її ледь вловимої краси, що паралельно балансує з душевним станом ліричного героя (Бачу: крізь мене/ протікає природа…/Жаль, що без мене; Яблуні квітнуть./ Хтось милується цвітом…/Хтось соку чека; Хмарина одна/ від гурту відбилась чи…/самотньою є?), невпинним часоплином, що ні від кого й ні від чого не залежить, а тільки дозволяє нам проходити повз нього (Зіжмакати б час/ та собі під ноги – щоб/ знав, як спішити; З віку якого/ видно, що час летить, як…/ мотиль на вогонь), насущним та емоційним життям людини (Марно скаржитись–/ треба його пережить/ хоч воно й ЖИТТЯ; Як було б добре,/ коли б «вмілі» повсюди…/… «Розумні» не  сплять»; «Лишилось друзів/ двоє – я і той, кого/ створив в уяві), впливом суб’єктивних почуттів у зв’язку з побаченим, відчутим, пережитим (Порівнюю між/ тими, хто ТУТ і хто ТАМ: де кращих більше?; Дзвінок мобільний/ нагадав, що від світу/ втекти нікуди; Свіча догоря,/ Де б воску дістати, щоб…/продовжити мить?), пошуками балансу між східними суворістю та спокоєм і західними емоційністю та експресією, а «істина – як і завжди – десь посередині» (Як надоїло/ все оте «чорне–біле»…/ «Сірого» б трохи).

Зважаючи на певну змістову віддаленість від першочергових витоків цього жанру, функціональну переорієнтацію, простежуємо зміну вектору світобачення від канонічно орієнтальної до української художньої автентики в низці хоку з назвами «Благовіщення», «Тепло», «Спогад», «Звичка», «Полонина», «Спостерігач», «Свіча», «Пекар»,  «Черга», «Комин», «Дилема», «Гадання», «Змагання», «Червень». Над формою тут бере верх фігура смислу, іноді неосяжна, металогічна, іноді безпосередня, але завжди така, що дає можливість пережити, «перевідчути» й відчути написане (Камінь із печі/ в якій МОЇ – хліб пекли,/ віками теплить; Справа не в тому,/ мабуть, хто пастух. Більше–/ стан полонини). Такого ж природнього та рідного звучання поезій додають ілюстрації та світлини, що суголосні як змісту хоку, так і близькості авторської душі.

Хоку Юрія Рогового це не тільки своєрідний версифікаційний експромт, це вдало дібрані межі побутування його поетичного таланту, що, як і японська поетика творять художнє явище, яскраве і неповторне.