Саме так, ці чарівні іскрометні світи як авторського, так і народного походження, вже ніколи не полишать нас, посилившись, мабуть, щоназавше, навіть оці, з якими, здавалося б, страшними – страшилками, регулярно навідуються до наших сердець і роблять їх м’якішими, адже Добро в них незмінно долає зло. Тішимося. І віримо. І перемагаємо! Не наполягатиму на запровадженні в наших школах одразу казкографії чи казкознавства. Одначе елементи їх мудро розосереджені, по інших шкільних «предметах», мусять постійно знаходити своє місце. Втративши неповторну естетику казки, ми виховаємо, хіба що, покоління бездуховних монстрів.

Живе глибока трепетна любов у серцях наших дітей… І – в дорослих, не сумнівайтеся.

Ці міркування мої письменницькі, звісно, не просто так собі: знічев’я!

Вони дуже густо виповнюються, коли беру до рук книжку в цупкій палітурці Віри Марущак «В’язочка казок», Миколаїв, видавництво ФОП Швець, 56 стор., 2020р. Чомусь одразу хочеться сказати про художнє оформлення видання  Світланою Шатньою. Багато тепло-яскравих кольорів нестримної цікавої фантазії… Одне слово, цей одверто незвичний позитивний налаштунок читача не сплутаєш з кимось іншим. Не кепсько!

… Власне, і письменниця не зрадила собі й на цей раз. Її казкові історії, я б сказав оповідально-сповідальні, зорієнтовані на душу самої авторки. Знаю, це не легко, бо душа вміє боліти. Як оце – в «Батьківському гнізді». Про родину білих лелек, які навчали своїх дітей літати. Доводилося нелегко і батькам, і дітям (аж до жорстокості). Ось так! Втім, дійшли згоди. Знайшли порозуміння. Сім’я ж! («Наступного вечора усі разом дивилися на зоряне небо, а воно було так близько до їхнього гнізда»).

Переболіло і у «Їжачка-школярика», який дуже хотів навчатися у школі. Не буду тут особливо з’ясовувати його проблеми. Але ж, у нього, самі розумієте, – голки гострі. «Хто ж це з ним за однією партою буде сидіти». Проте, Черепаха виявилась мудрою та надійною. Ото ж таки і тут переболіло: у Їжачка з’явилася школа і багато друзів. …Звичайний хлопчик Кирилко запізнався з «Чарівним віником». І його лінькуватість як рукою зняло. Я, навіть, здивувався, коли читав: ось такі мерщій-метаморфози – і такі глибокодумні висновки у хлопчака: «Найсмачніший хліб від свого мозоля: потрудишся, то й поїси». Серце тьохнуло у малого, та на все життя засвоїлись певні істини.

Віра Марущак, аж ніяк, не зорієнтована на якісь зразки, схеми – сюжети, блукаючі мотиви уже зробленого та застовбленого в українському та європейському авторському казкарстві. Для мене є очевидним її намагання створити свою казку в середовищі особистісних барвозвучних світів неповторності та подивувань. І вона це наполегливо робить; і вдається. Марущак не тільки дивиться, але й бачить; не тільки прислухається, але й чує. Це виводить її на невидимі стежки та чарівливі образи, самісні мотиви; дає можливості бути авторкою іншою (як і належиться казкарці) . Та все ж, не промину сказати, письменниця тяжіє до розповідей, що нерідко і виходять за рамці канонічного жанру, бо ж пише книжки для дітей та юнацтва давно та схильна до експерименту. Проте усе це дозволяє їй утвердитись у формотворчості. А це для письменника важить найбільше. Читаю її оповідки «Казка про Соловейка», «Зимове свято», «Чіпа та її приятелі», «Зайченя», «Хоробрі пташки», «Рудик» і одразу фіксую себе на думці, що серед такого роду літератури нічого подібного мені не траплялося. Ото ж бо й воно: казка і казка (не завжди одне і те ж). Казкарка зараз у тому віці, що у ньому можна створити, якщо не «Тисяча і одну ніч…», то «Тисяча і один день…»; безперечно. Певен в яскравості цього шляху.