Re: цензії

Наше Слово визначає межі (чи безмежність) нашої екзистенції –хто здатен втримати Слово в той час, коли більшість поминають слова коливом мовчання, назавжди втримає себе у світі Живих. Світ стерпить помилку, але не стерпить байдужості до нього. Про це та багато іншого читаємо у новій книзі щоденникових медитацій та афоризмів Євгена Барана «З Книги Живих». Уже четвертій збірці такого формату передували «Недописана книга» (2016), «Недописана книга…Частина инча» (2017) , «Говорить Євген Баран» (2019). Разом з останньою вони справляють враження читання єдиної онтологічної книги, що немає часопросторових та причинно-наслідкових меж – книги життя.

Автор знайшов і обрав для себе афористичну форму викладу, що, з одного боку, вимагає певної лаконічності вислову, не обмежуючи при цьому його ідейної та стилістичної виповненості, а з іншого – дає неохопний простір для спроби хаотичного врівноваження й фіксації неперервного потоку думок. І тут, радше, йдеться не так про конкретний намір сказаного, як про внутрішню інтенцію промовляння й повторення якогось моменту: «Чому афоризм, як жанр, нескінченний? Бо справжній афоризм не придумується, він відтворює живу ситуацію. А живих ситуацій, як зірок в небі – до безкінечности».

«Література втрачає сенс, коли в ній мало людського…». Роздуми Євгена Барана про літературу мають велику перевагу – вони позбавлені нальоту пафосу академічності, натомість автор об’єднує всуціль два найближчі йому світи – світ людей і світ літератури, навіть більше – взаємозумовлює їх. Бо за кожним текстом прихована своя історія, що витворює обличчя автора: іноді спаплюжене гримом, проте в певні моменти свого існування теж здатне відчути «цвіт яблуні», іноді – відшліфоване вірусом досконалості до втрати самодостатності, іноді – понівечене шрамами правди на шляху до її утвердження й популяризації. У нотатках про літературу автор концентрує увагу на окремих і важливих, часом переломних, моментах з життя і творчості неперебутніх постатей класичної, сучасної, маловідомої, несправедливо забутої чи своєчасно неприйнятої літератури – Сковорода, Екзюпері, Стефаник, Ібсен, Брюгген, Винниченко, Сорока, Бойко, Пагутяк, Задорожний, Лишега, Козаченко – перелік цих імен та авторських коментарів до них нескінченний. Особлива прихильність прочитується до якісних поетичних тексів. Вони здатні урівноважувати й бути джерелом сили в енергетично вичерпному світі («Треба вміти шукати і чути поетів, суголосних твоєму неспокою»; « Коли борешся з бажанням замовкнути, рятує читання віршів. Поки що рятує»; «Поезія завжди мудріша, чесніша і чистіша за людські примхи і людську правду»).

«Мені байдужа політика, мені дивним чином болять наші люди». На сторінках щоденникових нотаток немає відшукування правди чи засудження брехні – є безперервний акт споглядання й пошуків істини, долання меж переживання світу власного в множині світів інших. Екзистенційна виповненість і наснаженість письма знаходить своє виявлення в контекстах родинному, мистецькому, культурному, епіцентром яких завжди залишається людина з її болями та втіхами, перемогами й поразками, вмінням любити й вмінням ненавидіти. Автор не прагне дидактизму чи проповідництва, він, шляхом вдало поставлених запитань, залучає вдумливого й готового до діалогу читача до дискусії, про що свідчать неодноразові публікації подібних нотаток в соціальних мережах.

Є література, що обмежує й назавжди блокує шлях до розуміння себе, а є така, що крізь невидимі гроти пропускає до Вічності, і, одного разу до неї доторкнувшись – не можеш і не хочеш повертатись. На цьому моменті важливо «не грати в хованки з Літературою, а жити нею», щодня виходити поза межі власного світоглядного вакууму, здійснювати переживання революції в межах власної душі, повнокровно витворюючи міф існування літератури, що щиро, чесно і відверто втілюють афоризми й нотатки Євгена Барана.

І ось, насамкінець, декілька з них:

«Для мене немає світу мертвих і живих. Є світ Людей і Нелюдий»;

«Людину формує, провадить і вбиває пам’ять»;

«Кожному бракує власного божевілля, аби чутися собою»;

«Читання – єдине, що не викликає у мене відрази до себе»;

«Можна грати, не проживаючи, але не можна жити, вічно граючи»;

«Читач – як детектор брехні для писателя. Чим якісніший детектор – тим помітнішим є письменницьке фальшування»;

«Скільки би не позував для картини Мунка, все одно німий»;

«Будь-який афоризм є твоєю правдою. Аби стати людською, – має наповнити Чашу Грааля індивідуальною кров’ю»,

«Завдання філології, як науки, – відкидати мертві слова»;

«Питання не в тому, який простір ми завоюємо. Питання в тому, в якому просторі ми зможемо зберегти себе».