Сучасна українська драматургія має чим захопити і подивувати, українські драматурги – вже впізнавані творчі обличчя, їхні твори щоразу пропонують нові оригінальні сенси та наративи. Для драматурга існує дві удачі: коли п’єса оживає на сцені театру і коли читач може зануритись у текст п’єси, виданої на сторінках книжки. Та драматургія, як нішева література, навряд чи має велике коло читачів, такої честі удостоюються хіба класики.

Книжка з простою назвою «П’єси», ошатно видана у Дрогобицькому видавництві «Коло», уміщає три п’єси – «Пристрасті за метеликом», «Мій Роден» та «Гра в імена». Донедавна вважалося, що авторка Ольга Кіс – «чиста» поетка, та все вказує на те, що вона однаково талановита у різних жанрах – і як прозаїк (цьогорічна фіналістка II Міжнародної літературної премії короткої прози імені Василя Портяка), і як драматург теж. Отож, розпочинаючи шлях ознайомлення з книжкою, вкотре переконуюся в літературній майстерності авторки.  Драматургічна зав’язка, кульмінація, фінал, загалом нові одкровення театрального тексту, його естетика вимагають цього особливого драматургічного мислення і відчуття. І авторка вправно ними володіє.

Щодо актуальності тематики п’єс, то тут йдеться радше не про фактодраму, а про вічні дилеми, моральну відповідальність людини в світлі непроминаючих  цінностей. Християнські мотиви у текстах («Мій Роден», «Пристрасті за метеликом») додають гармонійності у висвітленні екзистенційного буття героїв. Саме тому такі тексти можна буде захоплено читати (ще краще – дивитися виставу) і через сотню літ. І читачеві-глядачеві так само стоятиме схлип у горлі, бо мова любові і ненависті, правди і наруги над нею etc – універсальна.

Вистава за п’єсою «Мій Роден» вже чотири роки поспіль іде на камерній сцені Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Історія трагічного кохання геніального французького скульптора Огюста Родена і його музи, натурниці, талановитої скульпторки Каміли Клодель ворохобить людство і є потвердженням, що ця примара-любов – існує. Випукло вимальовується проблематика моральної відповідальності за тих, кого ми приручили (за Екзюпері), плекання меж своєї творчої тотожності, але понад усім – конфлікт між прагненням творчої свободи для виявлення безперешкодної любові до мистецтва Родена та потреба в любові до чоловіка, прагнення родинного щастя Каміли. Тридцять років життя у закладі для душевнохворих провела Каміла Клодель і проминуло стільки ж років життя великого майстра, не позначених великими мистецькими здобутками. Усе найпрекрасніше він створив тоді, коли поруч була вона. Наприкінці вистави у повітрі бринить невимовна туга за таким безжальним поворотом долі, а на очах глядачів – сльози. Пережитий катарсис,  що творить з глядачем і читачем  диво внутрішньої переміни, запрошує ще раз до тексту чи до глядацької зали, щоб знову пережити цю історію.

П’єси «Пристрасті за метеликом» та «Гра в імена» цікаві оригінальними  сюжетами, що закорінені в українську ідентичність та історію і переплетені з історіями – реальними та вигаданими – представників інших народів. Вони видають в авторці особистість ерудовану, залюблену в мистецтво, тому мистецькі теми є осердям усіх трьох текстів п’єс.

«Пристрасті за метеликом» –  про балерину, що стала жертвою радянського режиму і безневинно відбуває покарання в таборах.  Це калічить її долю, та жага до життя перемагає. Інша частина змушена тікати від червоної чуми і творча інтелігенція знаходить на початку прихисток в німецьких ДіПі бараках, щоб потім розійтися по світу. Ще одна сюжетна лінія: нацистська Німеччина ламає життя освіченої людини – офіцера, якого пригнали на цю війну на чужу землю, де він зустрів своє єдине на все життя кохання. Врешті, це п’єса про загрозливі обставини тоталітаризму, про міру сумління, силу духа, шляхетність.

Коли завершуєш читати п’єсу, читача поймає хвиля співпереживання та цього неймовірного очищаючого піднесення, що зроджує схлип у горлі. Попри домінування соціальних, політичних, а й навіть розважальних функцій театральних текстів, розумієш, що така задана висота думок і чуттів, націєцентричні домінанти у п’єсі роблять її цікавою поза часом. Ще додам, що українсько-німецький контекст виписаний у сюжеті природньо, талановито, і, без сумніву, заслуговує на увагу перекладачів.

«Гра в імена» – це справді велика гра, в якій головні герої-актори грають на сцені іншу виставу – про знамениту Піаф. Тут авторка вдало використовує уривки поезії Миколи Бажана «Голос Едіт Піаф». Сюжет розлогий і поліфонічний. Цікаві персонажі пані Обмова і пан Осуд, що безнастанно переймаються життям співачки, – одвічні супутники великих митців. Коли вистава завершується – починається гра в імена, сповнена інтриги. І знову в сюжет природньо вплітається історія про українську мистецьку еміграцію у Франції, імена українців, про яких широкому загалові стало відомо лишень з відходом тоталітарної комуністичної системи. Це Софія Левицька, Никифор Дровняк, Марія Башкирцева, Михайло Андрієнко, Олекса Грищенко, Темистокль Вірста, Василь Хмелюк, Серж Лифар, Улас Самчук.

Головного героя наздоганяє минуле: коротка зустріч в Парижі перевертає його життя. Це дівчина на ім’я Стефані – українська Стефанія. Тема стосунків між чоловіком і жінкою, іронічне перетікання розмов, що засвідчують найглибші почуття суголосні зі щемливою поезією «Ця любов» французького поета Жака Превера, якою авторка вирішує завершити п’єсу, і цим видає свою незмінну любов до поезії.

Тішить, що таких значущих тем торкається талановите перо Ольги Кіс, яка своєю творчістю засвідчує тягу до інтелектуальних рефлексій та вміння передавати найтонші порухи людського серця.  У підсумку все виходить натхненне і талановите, таке собі місце втечі від суєтного і профанного до високого і справжнього, де все – як оголений нерв.