Микола Адам, білоруський письменник і перекладач з українським корінням, відомий насамперед своїми віршами, які українською переклали Марія Вайно («Під лацканами споминів». Івано-Франківськ. 2018) і Марія Слободяник  («Небо на столі». Вінниця. 2020); а також перекладами молодих, ранніх та недозрілих українських авторів, яких Микола активно пропагував на сторінках білоруських літературних видань.

Його роман «Донька», що вже вийшов білоруською, заінтригував початком: сорокалітньому літераторові, зовсім не безнадійному, а з претензією, телефонує юнка, яка називається його донькою…

Словом, сюжет зі стилістичною і змістовою інтригою: трохи детектив, трохи літературщини, трохи міллєрівщини, але в цілому – цілком читабельна книжка.

Переповідати  сюжет нема сенсу. Його треба читати. Тим більше, що, як я вже сказав, книжка читається.

Щоправда є тут декілька моментів драстичних. Зокрема, пропаганда вільної любови без обмежень. Я розумію, що світ постав на інцесті. Звідси і всі «вибрики» цього світу. Але в інтерпретації Адама – це звучить майже революційно. Молоде дівчисько сподобалося підстаркуватому літераторові і він всіма фібрами свого бажання хоче з нею переспати. На диво, бажання взаємне. Чи стається перелюб, чи інцеста, чи просто «зустрілися дві самотности» - се вже питання терпіння, коли читач дійде до потрібних сторінок для задоволення змістової цікавости.

Нічого дивного чи несподіваного в таких сюжетних поворотах, де задіяні так звані творчі особистості, особливо, нині – нема. Тут напрошується згадка про Олега Соловʼя, донецького письменника, який ще на початку 2000-х видав книжечку  прози «Танок, який виконують всі дівчатка» чисто міллєрівського розливу, де в оповідці «Гірко» дівчина чекає свого підстаркуватого коханка, натомість телефонує дружина і повідомляє, що її чоловік помер і наприкінці звучить чисто жіноча помста: «Він ніколи вас не кохав, Марино. Це він сказав мені перед смертю. Бог свідок, він кохав лише одну жінку, і це була я. Ну а ви… Ви просто молоде і привабливе м´ясо, яке потрібно мужчинам у будь-якому віці» (Донецьк: Видавнича агенція «ОST». 2005).

Можна було б згадати нині російського письменника Лева Толстого з його «жінофобством». То він  стверджував, що жінки майже всі напівбожевільні («Повна нездатність керуватися розумом, одне лише серце. Якщо серце добре…»), то стверджував, що жінка не повинна добиватися рівноправности, бо вона - кричущий протест проти будь-якого прогресу («В жінці страшенно розвинуте велике зло – егоїзм сімʼї»), то називає жінок, які себе присвячують карʼєрі і не хочуть мати дітей – стервами…

У Миколи Адама такого радикалізму не спостерігаємо, хоча його герой, без пʼяти хвилин геній, визнаний у Москві, постраждав саме через жінок – начальницю, яка його ледь не звела зі світа і дівчиська, яке набивалося йому зі своєю любовʼю чи своїм тілом (як там в Андруховича: «чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка»)…

Однозначно, ця книжка матиме свого читача. І хоча вона не ідеальна, а я все більше схиляюся до думки вже згаданого Толстого, що белетристика повинна або бути захоплюючою, або її не повинно бути, - все ж визнаю, що роман Миколи Адама близький до досконалости в жанрі сюжетного «міксу», виходячи із тези Сальвадора Далі: «Не бійтеся досконалости, ви її не досягнете»…

Читати книжку автора, який розширює власний простір слова і простір сюжетних можливостей, завжди цікаво. Бо в найнеочікуваніший момент, коли ти втомлюєшся шукати «кота в чорній кімнаті», - несподівано натикаєшся на вимикач. А може то вмикач? Головне, намацати і правильно назвати.