Поезії Дж. Мадзя вже перекладені на англійську, іспанську, французьку та інші мови, а 2020 року знайшли своє поетичне звучання і в Україні, завдяки ювелірним перекладам (з англійської) Теодозії Зарівної. На глибоке переконання поета – знання і найменшого народу у найбільшій глибинці робить нас гуманнішими . А отже, труд перекладача, як провідника у «паралельні» світи поезії, є визначальним, – бо вказує шлях до автора. Перекладач повинен мати не лише технічний, а й духовний досвід оригіналу. Перекладацький шаманізм Т.Зарівної – це стратегія отримання Сили, здатність бачити іншу, особливу реальність і мандрувати в ній, майстерність до стилістичного перевтілення, встановлення прямого зв’язку з текстом, мовна телепортація в іншу культуру. Поетична чуйність Теодозії Зарівної, підхоплює дихання автора, потрапляє з ним в унісон, відтворює суть, але не відбирає у текстів душу; береже вогонь, який здатна запалити лише сила слова, і силою ж слова, вже українського, цей вогонь підтримує.

«Слова і вогонь, що злітають з мого язика,

нарешті сягають коренів

великої праматірної мови народу.»

Сьогодні налічується як мінімум сім мільйонів Ї та лише кілька мільйонів зберігають власну мову.

«У св іті, де всі втрачають коріння,

ти – щасливий, бо знаєш історію крові.»

Глибоке чуття сутності у збереженні ідентичності, у її постійному відтворені у тексті, автором прошите вогненною ниткою. Образи і символи, до яких звертається поет, розкривають його приналежність до Носу.

«О, я знаю,

ця таємнича сила

під маскою ніжної меланхолії

роки і роки невтомно

водить моєю рукою –

пише вірші про світ Носу.»

У великому сучасному світі з межами, що дедалі більше розмиваються тематика проблеми збереження ідентичності є до болю актуальною.

«Я пишу вірші тому, що я все ще хочу знайти мою загублену дримбу у галасливих танцклубах міста.»

Тонко вплетені у поетичну канву відсилання до епосу, традицій, обрядів – є своєрідним постійним нагадуванням світу, про те «хто ми».

Поет уміло балансує між магічним і ліричним, між філософією і фольклором, пливе течіями «пошуків коренів», впадає у ріки меланхолії, але лишається на плаву життя. Дж. Мадзя дивиться на навколишнє очима представника народу Ї, а говорить про нього словами громадянина світу з вищою філологічною освітою – і саме ця позиція дозволяє його віршам вмістити у собі смислове різноманіття різних культур і робить їх оригінальними.

«П івдню, часами бідний,

я к висохлі груди італійських матерів.

У тьмяному світлі лампи

читаю рядки поезій Квазімодо

і розумію, чому цей

стражденний скиталець

хотів заснути в востаннє на твоїх грудях.

Півдню, я хотів би стати твоїм співцем,

залишивши слова любові людини Ї.»

Взагалі, мотиви пошуку себе, підбиття підсумків, втрат, самотності, надії, любові, віри – ті мотиви, які тісно закріпилися за світовою лірикою протягом століть її існування.

Дж. Мадзя не боїться щирості, не боїться нагадати ні собі, ні іншим, що життя коротке, що людське порозуміння – це не порожні слова, і що всі люди світу у стражданнях однакові.

 « Скільки в ньому одному любові до людства – на нас усіх цілком вистачить!» – ця фраза неодноразово лунала у поетичних колах на адресу Дж.Мадзя. «Це свого роду китайський Волт Вітмен. Він зовсім не гігант фізично, у нього маленькі руки, але їх йому вистачає, щоб обійняти всю земну кулю. Така і його поезія – вона всеобіймаюча ».

Поезія Джіді Мадзя – самобутня, міцна, як і його коріння; сильна, як його віра і відданість життю, вітчизні і коханню:

«Якщо я тебе вибрав, то я тебе вже не зраджу».

 «Вогонь і слова» Дж. Мадзя у перекладах Теодозії Зарівної – це унікальна поетична синергія, де ціле більше простої суми своїх частин. Де місія перекладача – передати атмосферу іншості, не «усунути» читача, не змусити його дивитися на світ очима іншого, а познайомити з існуванням іншого всесвіту і дати відчути переданий автором діалог з давньою історією малої народності Ї, осягнути біль та глибину її коріння. 

«Поезія не вмирає, її дихання рівніше за ватерпас.

Хоча вона – не свята і не відпускає гріхів,

але, вірте, вона – моральний суддя і свідок,

що лишає свій голос на скрижалях вічного часу.»