Обкладинка з юною красунею і романтична назва роману Надії Гуменюк “Та, що ламає вітер” (видавництво КСД) створює перше враження про твір як історію кохання. І це справді так. От лиш це суто українське кохання – у контексті подій, що відбувалися в Україні у складному XX столітті, зокрема після Другої світової війни. У драматургію стосунків молодої пари вплетені події, які герої переживали разом зі своїми рідними й односельцями. Але головною все ж є вітроламка – жінка, що наважилася боротися. “Соколиця з родини боривітрів, пташка-вітроламка – та, що ламає вітер. Жінка-боривіта – та, що бореться за життя”, – пише Надія Гуменюк. Сьогодні в російсько-українській війні за незалежність нашої держави поруч із соколами-бійцями у Збройних силах України дуже багато вітроламок – жінок-захисниць. Історія кожної з них заслуговує на свій роман.

Динамічний сюжет легко захоплює читача щоразу новим витком подій, іноді навіть детективним. Книжку можна легко прочитати за короткий період часу – день-два, але згодом до її головних героїв виникає така симпатія, що хочеться протягнути час, щоб побути з ними довше. Так я зумисне розтягнула читання на три дні. Окрім того стиль і мова роману чарує розмовними перлинами, діалектизмами, які трапляються у розповідях. Колоритно виписані й персонажі другого плану. У творі також чимало цікавих висловів, які можна розбирати на цитати. Зокрема, такий: “Мудра людина вимагає всього лише від себе, нікчемна ж постійно звинувачує інших і вимагає лише від інших. Доброго ні біда, ні корчма не зіпсує, а злого і церква не виправить…”

Основна сюжетна лінія – любовний трикутник: вчителька-східнячка Настя у волинському селі, її коханий Роман – місцевий прихильник національно-визвольної боротьби ОУН і УПА, капітан МГБ Круглов, закоханий у свою криваву роботу і красуню-вчительку. І кожен з них заплатив свою ціну за кохання – важку, але справедливу.

У вихорі бурхливих подій роману переплетено чимало історичних подій, які відбувалися в Україні. Настуня одна із двох діток, що вижили в сім’ї на Полтавщині під час Голодомору. Двоє інших – померли. Матір доклала неймовірних зусиль, щоб врятувати доньок і потім вивести їх у люди. Слід від пережитого чорною смугою завжди давався взнаки важким болем – у спогадах, у стосунках, у щоденній поведінці.

Здобувши фах учительки молодших класів, Настя за розподілом приїхала у поліське село на Волині. Саме тут війна ще тривала – радянська влада утверджувала своє тоталітарне правління придушенням національно-визвольного руху опору ОУН і УПА. Тема вчителів зі сходу України не раз драматично згадується у творах українських письменників. Тут багато неоднозначності, бо одні вчителі виконували сумлінно накази влади робити з українських дітей совєтських, а тому отримували від повстанців суворе попередження приглушити свою старанність, не ламати дитячу свідомість, сформовану родинними традиціями. Не всі дослухалися порад, бо частина педагогів були завербовані допомагати радянським спецслужбам у боротьбі з націоналістами. Інші вчителі, зрозумівши “специфіку” краю, працювали без додаткового навантаження від НКВС. Такою була й Настя. Але кохання до неї капітана Круглова обернулось для неї важким випробування долі. Вона мимо своєї волі стала красивою іграшкою в руках жорстокого чекіста-кар’єриста.

Навчання Романа в Луцькому педучилищі завершилося відрахуванням за підозрою в участі в підпільній організації студентів. У 1945 році її активних учасників засудили на довгі строки ув’язнення. Хлопцеві пощастило уникнути розправи і повернутися в рідне село. Він був готовий боротися за кохану учительку Настю, але дивна “спецоперація” зробила його жертвою репресій.

В основі “спецоперації” – реальна історія. В одному із сіл на Рівненщині був пам’ятник нібито спаленій бандерівцями вчительці-східнячці. До нього десятки років водили учнів на покладання квітів і таврування українських націоналістів. І лише згодом один із учнів цієї учительки зустрів її живою на Полтавщині. Говорити про це тоді можна було хіба пошепки. На жаль, у нашій пострадянській історії таких подій було чимало. І донині ми пожинаємо плоди комуністичної брехні, у пам’ятниках, назвах вулиць і в головах людей, що жили у цей час. Тому ідея сюжету книжки є дуже пізнавальною та потрібною сучасникам.

Герой роману Надії Гуменюк Роман Соколяк довгий час не знав, що його кохана Настя жива. Його звинуватили у її спаленні та, як і багатьох односельців, відправили в ГУЛАГ. У сім’ї найпершим загинув батько – він був учасником знаменитого героїчного бою чоти УПА із нацистами у селі Новий Загорів. Двоє старших братів загинули – один у бандерівцях, інший у червоноармійцях. Самотня старенька мати, втратила зір, але зберегла надію і таки дочекалася згодом свого найменшого сина. А разом із ним невістку й онука.

“Світ гарний, доцю, і знаків Божих у ньому багато, тіко ми не всігди маємо час, щоб до них придивитися, і не кожен уміє їх прочитати. Ніщо не зникає від нас назовсім, ніщо. Це вже я точно знаю. Зостається пам’ять. Когось вона на старості тішить, а когось мучить, комусь сил додає, а в когось їх забирає”, – промовляє сліпа Соколиха. Оці знаки Божі, які символізують символи національної історичної пам’яті, густо зустрічаються і в романі. Це направду дуже важливо, коли читач отримує художню книжку, яку надзвичайно цікаво читати і водночас вона підживляє свідомість його згадками або й короткими оповідями про важливі історичні події, які відбувалися в Україні. Це спонукає його надалі шукати більше інформації про них.

Ще однією важливою стороною роману є опис життя українців на висланні. Від 1944 року на Західній України радянська влада проводила масові депортації населення, яке підтримувало національно-визвольну боротьбу ОУН і УПА. Надія Гуменюк через героїв свого твору описала дружні стосунки і взаємопідтримку земляків-українців у важких умовах життя і праці в Сибіру. Тут є і згадки про бунтарську поведінку українських політичних в’язнів у таборах ГУЛАГу, про їх бунти, втечі, організацію акцій протесту та повстань.

Письменниця вустами антигероя-чекіста влучно пояснила страх радянської влади перед творчою інтелігенцією України, яку постійно піддавали репресіям. “Або письменники… О, це ще ті вивихи природи! Можуть ходити з голими задами і в порваних черевиках, можуть писати в неопалюваних квартирах і жити впроголодь. Аби тільки видати свої творіння, аби лиш їх читали. А навіщо? Бо для них головне - влізти у мізки своїх читачів, перемішати, перемісити у них всі звивини і виліпити з того мозкового пластиліну самих себе - свої думки, свою мораль, свою маячню, свої хтиві марення і збочення, всістися у чужих головах, щоб знову ж таки, керувати та владарювати. Людина може скоїти за своє життя один злочин, ну, хтось, можливо, два чи три. А писаки - мільйони! Мільйони злочинів! Бо вони множать і тиражують написане, бо їх читають і перечитують, день за днем, рік за роком, знову і знову, знову і знову. Недаремно тут, у Сибіру, найбільше писак. Якби він міг, то всіх, геть усіх до єдиного, виселив би з країни. Сюди, до Сибіру, на Колиму, в Магадан, аж на Північний полюс, а ще б краще – на іншу планету”. Радянській владі потрібні були чемні виконавці, гвинтики тоталітарної системи, а не думаючі читачі мудрих книжок.

Головна героїня випадково знаходить, заблукале в сибірському снігу хлоп’я, яке няньчить сестричка, пропускаючи школу, доки мама каторжною працею заробляє їм на їжу. Діти виявляються родом із Турійського району на Волині. Вона провідує, дітей, підгодовує, а її чоловік-енкаведист, дізнавшись, вигукує: “Як ти могла?! Тут, у цьому довбаному Кисельовську, мало не пів Волині. Це ж столиця волинських виселенців. Тут куди не поткнешся – скрізь вони, оті волиняки й поліщуки. На заводі, на шахті, на рудні, на лісоповалі. Снують, як жуки-гнойовики, грунт для північного економічного дива розпушують. Тебе могли впізнати, сказати, донести. Ти подумала, що буде тоді зі мною?” Справді, Кемеровська область Російської Федерації – один із тих регіонів, де було найбільше волинян. І роман описує абсолютно правдиві умови проживання і праці вимушених спецпоселенців. Але в цій цитаті цікаво ще одне – страх чекіста за свою шкуру в його кар’єрному зрості.

Образ Круглова типовий – він показує тих українців, які пристосувалися до радянської влади й вірно їй служили. “Один кохав її, а другий прагнув лише влади над нею і ладен був задушити отими тремтячими пальцями. Він любив її за те, що вона інша, не така, як він. І ненавидів також за те, що вона інша й не хоче стати такою, як він, не підкоряється, не перетворюється на його безшелесну тінь”, – описала письменниця почуття Круглова. Красивий і перспективний, жорстокий і владолюбний – він був карателем не лише над власним народом, коли знищував боївки УПА, виселяв їх родичів у Сибір, а й щодо коханої жінки, яку бив і принижував. Скільки таких ветеранів живе досі серед нас в українському суспільстві? Скільки з них виховали собі подібних дітей, онуків? Хто поселився в опустілих хатах у поліських селах, коли їхніх господарів прирекли на життя там, де вічна мерзлота? Чому досі на 32-ому році незалежності України, у розпал боротьби проти російського нападу й окупації доводиться українцям пояснювати потребу дерусифікації українського простору?

На багато з цих питань відповідь у нашій історії. Яку наше суспільство ще не має звички ретельно вивчати. Цю звичку лише зараз виробляємо – книжками, виставками, зрештою – кров’ю сучасних захисників України. Читання таких книжок, як роман Надії Гуменюк “Та, що ламає вітер”, є літературно-естетичним щепленням від рашизму. Недаремно рукопис цього роману здобув перемогу в “Гранд-коронації слова – 2021”.