Re: цензії

Вкотре переконуюся, що з’ява кожної книги не є випадковою ‒ навпаки направду вчасною, ба навіть такою, що виконує прогностичну місію або слугує преамбулою до певної події. Так сталося і з виданням «37 буддійських штук. Як пережити бентежні часи», що побачило світ 2021-го. Авторка Ольга Корнюшина в передмові пояснює творчу лабораторію та історію написання книги, зізнаючись у власній причетності до буддизму. Між іншим, на другій боковині обкладинки представлено стислу інформацію про пані Ольгу, котра комбінує в собі 3 іпостасі: науковиця в царині хімії (в Університеті штату Юта отримала ступінь PhD з хімії), перекладачка, коучка; з 2004 року практикує тибетський буддизм, нині з однодумцями адмініструє буддійський центр Ґарчена Рінпоче в Києві.

До Рінпоче авторка апелює часто, зокрема в передслові мовиться про нього як наставника і вчителя тибетського буддизму та згадується його візит до Києва. Курс лекцій Ґарчена Рінпоче, який той читає в різних країнах світу, випливає з особистого «пошрамованого» досвіду вчителя та його посттравматичного росту. Маючи такий взірець, О. Корнюшина прагне поділитися з українськими читачами власною рецепцією буддійської мудрості, так само спираючись на особистий травматичний досвід і пропонуючи свій випробуваний інструментарій виходу з кризової (межової, якщо звернутися до термінології екзистенціалістської філософії) ситуації.

Ця книга – не про буддизм як релігію. Зрештою, жодна східна релігійна течія (веддизм, даосизм, конфуціанство тощо) не є віровченням у традиційному розумінні. Йдеться радше про світоглядно-філософську систему, в основі якої своєрідні (специфічні) візії світу й людини, хоча й можемо добачити низку перегуків між орієнтальними напрямами такого кшталту. Так-от, рецензоване видання – це оригінальний порадник, як подолати кризу, успішно пережити травматичний досвід і вийти з нього максимально неушкодженим. Однак задля ефективності трьох позицій необхідно засвоїти 37 уроків, зробити 37 кроків, опертих на буддійську методику.

Коли О. Корнюшина писала текст, а видавництво «Наш формат» готувало його до друку й випустило як кінцевий продукт, ніхто з них, вочевидь, не передбачав, що невдовзі ця книга претендуватиме на статус «настільної», ба більше ‒ стане «книгою життя», «книгою виживання», «книгою зцілення» дослівно для всіх українців.

«Мабуть, немає жодної людини, яка на певному етапі життя не стикнулася зі скорботними, травматичними чи кризовими подіями. Вони є частиною людського досвіду, і питання не в тому, чи може з нами статися щось травматичне, а в тому, чи будемо ми до цього готові та чи знайдемо спосіб це пережити. Коли перебуваєш у кризовому стані, не так просто розібратися, що саме треба робити, щоб хоч трохи полегшало. Ось чому в цей час вкрай важливо мати підтримку й опору», ‒ констатує О. Корнюшина, ніби інтуїтивно зазираючи у воєнне сьогодення від 24 лютого 2022 року, що триває (і як довго ще триватиме?).

Авторка оскаржує погляд на буддизм як важку й суху теорію зі специфічним термінологічним апаратом. По-перше, шляхом спрощення буддійських постулатів та екстраполяції їх саме на українську читацьку авдиторію з відповідним типом світомислення. По-друге, завдяки переконанню, що буддизм орієнтований передовсім на пошуки людиною щастя, а відтак, важить насамперед суть (зміст), а не форма. «Любов та співчуття – це і є буддизм. Буддизм – це просто інша назва для любові та співчуття» ‒ чи не найточніша, найпоетичніша й рівночасно найуніверсальніша дефініція буддизму, запропонована у книзі.

О. Корнюшина цілком арґументовано прозирає буддійські «корені» низки психологічних практик, методик самодопомоги й навіть управління персоналом. У висліді артикульовано універсальність буддійської мудрості, її непроминальну актуальність, спроможність інтегруватися в наукові підходи та інші світоглядно-філософські концепції. Маючи на меті «тренування свідомості й оволодіння розумом», буддійська практика стає базовою в контексті сучасних психологічних підходів і коуч-технологій. Так підтверджується думка, що все нове – добре забуте старе… чи й не забуте, проте добре віддалене в часі, а для людей Заходу і для нас, зокрема, ще й віддалене в просторі. Хоча якщо врахувати, що Україна завше перебувала й перебуває на перетині Сходу й Заходу й так склалося історично та ментально, що ми синтезуємо в собі обидві світоглядні площини, обидва світи, то Орієнт відразу стає близьким, органічним і певною мірою навіть питомим українській Душі, українській Свідомості, українській Нації. Чи ж випадково саме ТУТ, у Черкасах як осерді України, зведений найбільший буддійський храм у Європі («Білий лотос»)?

Утім, повернуся до огляду книги, яка може видатися достоту «дорослою», втім, численні ілюстрації, виконані в техніці біколору (сірий та помаранчевий, як і оформлення в цілому) з надписами найважливіших тез роблять це видання доступним для дитячої авдиторії – бодай підліткового віку точно. А ще в умовах воєнного сьогодення книга стає (стала?) вкрай корисною для юних читачів, адже саме вони, представники нової генерації (новоявлені «діти війни») найболісніше переживають війну, що постукала в їхні оселі, багатьох позбавила власних домівок, роз’єднала родини, змусила міняти місце проживання або й навіть виїжджати за кордон… Діти, які миттєво подорослішали, готові сприймати доросле чтиво. І що надважливо – саме дитячі травми впливають на доросле життя, визначають орієнтири та якість майбутнього. А хто як не нинішні «діти війни» відбудовуватимуть країну й відроджуватимуть націю?

Як пережити важкі часи «по-буддійськи», радить авторка книги. Але спершу артикулює чотири так звані «шляхетні істини», покладені в основу буддизму: 1) про страждання; 2) про причину страждань; 3) про припинення страждань; 4) про шлях, який веде до припинення страждань.

Наступні 6 розділів розгортають буддійську мудрість у стосунку до сучасного світу й людини в ньому. Чтиво доповнюється комплексом вправ (як фізичних, так і психологічних – останні мають вигляд емпіричного пізнання та своєрідних тренінгів). Прагнення О. Корнюшиної активно апелювати до власного досвіду, ілюструючи свої думки, переживання в тих чи тих життєвих ситуаціях, етапи особистісної трансформації, напрочуд «оживлює» видання, завдяки «живим» прикладам (свій+чужий досвіди) теорія ефективніше закарбовується в пам’яті. І що важливо: звіряючись, авторка мимохіть спонукає читачів довіряти їй.

Розділ 1-й («Підготовчі кроки») є стартовою точкою і тим відтинком духовного шляху, коли здійснюються перші кроки у тренуванні розуму. Як переконати себе, що власне життя – безцінне? Де знайти сили полишити «отчий дім» і таким чином узяти відповідальність за своє життя? Себто не боятися виходити за межі стереотипів, стандартів, «зони комфорту», не боятися змінювати себе й середовище, ніби починаючи спочатку… У книзі не йдеться про відвертий вампіризм із боку родичів чи близьких, проте ситуація для декого може бути й справді невтішною, некомфортною. Тож авторка радить «змінити на певний період коло спілкування або вирушити в мандрівку, щоби дати свідомості час заспокоїтися» (с. 32). Зміни рятують, чи ж не так? Не бійтеся приймати рішення і йти власною стезею… Пошуки сприятливих середовища й оточення, вміння сприймати негативні обставини як позитивний досвід, осягнення мінливості всього, важливість учителів і наставників та почуття вдячності до них, опори на шляху тренування розуму, поняття «карма» як причинно-наслідкові зв’язки – про це та інше мовиться в 1-му розділі. Як підсумок початкового етапу духовного зростання – першочерговість внутрішнього над зовнішнім, шукання «внутрішнього притулку». Адже «кінцева мета – віднайти будду в собі та стати для себе надійною опорою» (с. 58).

У розділі 2-му («Побудова мотивації») артикульовано мотивацію як аналогію до напрямку вашого погляду, коли ви кермуєте автівкою. «Мотивація визначає дії та поведінку, впливає на досягнення мети. Власне, й сама мета також може залежати від того, що нас мотивує», ‒ констатує О. Корнюшина. Авторка мовить про множинність теорій мотивації, позиціонує три види мотивації, які далі проаналізовані докладно й підважені вправами. Йдеться про мотивацію «особистого звільнення та створення сприятливих умов для себе», мотивацію доброго серця, мотивацію альтруїзму. Одна з тез: справжнє щастя не можливе за умови виняткової турботи про себе, ‒ увиразнюється позицією Патрула Рінпоче. «Усі бажають щастя, але істинний спосіб віднайти абсолютне щастя для себе – це приносити щастя іншим» (с. 82). Либонь, інстинктивно прагнеться провести паралель із «філософією серця» Григорія Сковороди (пошуки істинного щастя в сув’язі з реалізацією ідеї «сродної» праці, а відтак, про користь для себе й суспільства). А ще ‒ це чудове пояснення єдності українського народу в надбентежний час: участь у спільній справі задля Перемоги здатна творити дива!

Розділ 3-й («Тренування розуму») орієнтований на означення восьми основних мирських занепокоєнь і боротьбу з ними. Приміром, випробування матеріальними втратами. Для багатьох українців у результаті війни ця позиція набула реального виразу. Якщо людина ще не встигла попрацювати над собою, пропрацювати цей аспект належним чином, аби подолати цілковиту прив’язаність до матеріальних речей, вочевидь, миттєва втрата набутого здатна викликати глибоку травму (не секрет, що часто люди ставлять добробут як надмету, трудяться понаднормово заради матеріальних благ, а не духовного розвитку). У кожному разі навіть якщо ви вже маєте подібний досвід (утрата матеріального – оселі, автівки, побутової техніки тощо), цей розділ буде корисним постфактум, бо ж допоможе змінити акценти, перефокусувати увагу, «переконструювати» себе, аби матеріальні втрати не сприймалися як катастрофа чи то апокаліпсис. Крок 13-й – випробування несправедливістю – вельми резонує в наших реаліях, коли ми сповнюємося (сповнилися вщерть!) ненавистю до ворога. Цим самим українці певною мірою уподібнюються до тибетських монахів, яким довелося стати жертвами анексії Китаєм. Проте, думається, в умовах бентежного сьогодення наразі ми не готові прийняти ось таку буддійську істину: «Навіть якщо інші ладні знести твою голову, хоч ти нічого поганого й не робив, прийми на себе всі їхні негативні дії силою співчуття. Так практикують бодгісатви» (с. 96).

У контексті цього розділу мовиться також про більш буденне, але не менш важливе для розвитку особистості: випробування плітками, несправедливою критикою, ворожим ставленням близьких. Останнє з трьох перелічених є найнеприємнішим і найболіснішим, проте до всього слід ставитися як до досвіду, що продукує прогресивні зміни в кожному/кожній особисто. Недаремно ж кажуть: якщо не можеш змінити ситуацію – зміни ставлення до неї. «Зберігаючи спокій та відкрите серце, ми справді можемо доброзичливо і без зарозумілості ставитися до тих, хто у відповідь вважає нас своїми ворогами. Можливо, це не змінить характеру стосунків, але, беззаперечно, змінить наше ставлення до них» (с. 111).

У графі випробувань зневага, біди й невдачі, слава та збагачення, либонь, урівноважуються. Хоча насправді бідний заздритиме багатому й ніяково знизуватиме плечима: мовляв, про які випробування йдеться, коли в того є статки… Утім, саме слава й багатство здатні найдужче випробовувати людину й витягати істинне нутро назовні. А з іншого боку, все мирське – мінливе, і лаври сьогодні можуть бути, а завтра вже ні… І людина має гідно пройти цю трансформацію. Позиція Міларепа, практика буддизму, в цім сенсі (і загалом у контексті розмови про духовне зростання) є вкрай вимовною: «В усіх ситуаціях спостерігайте за собою. В усіх ситуаціях плекайте прагнення перемогти недобрі думки в собі! Хоч би що трапилося у ваших повсякденних справах, не забувайте про порожню та ілюзорну природу всього цього» (с. 129).

У розділі 4-му («Опанування розуму») акцентовано поступовість і поступальність шляху за буддійською моделлю, важливість кожної щаблини на нім. Відтак, тут заторкуються більш важливі (важчі) й глибинні аспекти. Як-от, «внутрішній лиходій», що здатен зашкодити дужче за ворога зовнішнього. Як на мене, ця позиція є продовженням рекомендації щодо зміни ставлення до ситуації чи людини. «Коли внутрішня ворожість зникає, поступово змінюється не тільки наше ставлення до людей, а й людей до нас» (с. 135). Чи може бути щось важливішим за Любов і Співчуття? Ці категорії вважають опорними не лише бодгісатви, а й християни.

Що таке бажання та їх задоволення? Отрута? Опіум? Хвороба? «Чуттєві насолоди – наче солона вода: що більше п’єш, то більша спрага». Чи може бути від них рятунок? І тут теж Любов стає спасенною.

На шляху духовного зростання багато важить свідомість, себто вектор думок. Ґарчен Рінпоче мовить про уважне усвідомлення як «еліксир, який цілковито трансформує труднощі» (с. 149). Авторка радить упродовж місяця вести щоденник уважного усвідомлення, що стане ефективним емпіричним пізнанням себе й маршруту свого мислення.

Пункт про приємні омани, думається, може поставити читача у ступор. Бо ж пам’ятаєте «сприятливе середовище»? На перший погляд здається, що ці дві позиції взаємовиключають одна одну. Утім, до приємних оман зараховуються більш конкретні речі на кшталт смаколиків, якими кортить себе потішити. Утім, отримуючи хвилинне задоволення, в результаті можемо здобути негативний досвід – алергія, калорії.

Крок 24-й («Неприємні омани») видається направду актуальним, адже тут ідеться про травматичний досвід. Авторка прагне розрізнити страждання як сон (видіння) і як реальність (справжній досвід), а також пояснює докладно, як на фізіологічному рівні людина реагує на сигнали тривоги й травматичні події. Далі О. Корнюшина підсилює буддійські інтенції апелюванням до травматичних досвідів – власного, буддійського наставника Рінпоче й українського науковця та релігієзнавця Ігоря Козловського, котрому довелося пробути в полоні впродовж 700 днів. Авторка висновує: «природа страждання всіх і нашого особистого та сама» (с. 159). Відтак, попри відмінність причин, травма зближує всіх, котрим довелося її переживати, робить їх подібними.

Розділ 5-й («Шість досконалих чеснот») дослівно є викладом практики «досконалих чеснот щедрості, етичної дисципліни, терпіння, наполегливості, медитації та мудрості» (с. 167). В основі буддизму – прагнення звільнитися від вирішальної ролі емоцій, які здатні збунтувати людське єство і спровокувати лихо у стані афекту. «В ідеалі наш розум спокійний і не збурюється постійними реакціями, а усвідомлення набуває ясності, гостроти, доброзичливості й неупередженості – або принаймні ми докладаємо для цього зусиль» (с. 167). Авторка підкреслює цінність вислову Далай-лами, що нині може українцям слугувати за гасло: «Щодня, коли ви просинаєтесь, думайте: «Мені пощастило, що я живий. У мене є цінне людське життя. Я його не змарную» (с. 185).

У цім (передостаннім) розділі розкривається техніка медитації, зокрема наприкінці запропоновано медитацію перебування у спокої, що може супроводжуватися музикою тибетських співочих чаш, яку можна знайти за посиланням у зручному форматі URL-адреси або QR-коду.

Мудрість ‒ чеснота, що вирізняється. Її відсутність скасовує ефективність усіх інших п’яти, більше того, кожна з вищеозначених чеснот (щедрість, етична дисципліна, терпіння, наполегливість, медитація) без мудрості як основи може мати зворотний ефект. Наприклад, щедрість трансформується в марнотратство, а наполегливість – у впертість.

Останній (6-й) розділ («Шлях довжиною в життя») закріплює знання й навички, увиразнюючи деякі позиції й аспекти. Завершальні 7 кроків – своєрідний путівник, «дорожня карта», що допоможе втілити знання на практиці, «інтегрувати тренування розуму у своє життя» (с. 199). Адже є чимало стереотипів, стандартів, яких важко позбутися, кордонів, які важко зруйнувати… «Ми можемо почуватися значно щасливішими, але глибоко вкорінені ментальні шаблони та особистісні структури характеру й далі зазнаватимуть впливу найрізноманітніших тригерів» (с. 200). Успіх у духовному рості не скасовує відповідальності за себе, не дозволяє розслабитися – навпаки: варто перманентно займатися самоконтролем, ставити перед собою нові і складніші завдання. А головне – бути готовими визнати власні помилки та їх виправити.

Бути духовною особистістю з найкращими характеристиками назагал продукує зовнішній імідж, проте не відміняє завдань іншого (внутрішнього) кшталту – таких, які ніхто не виконає замість вас: «Завдання досліджувати те, що насправді є всередині розуму, залишається за нами» (с. 201). І, звісно, це є пріоритетною метою, адже внутрішній чинник впливає на сприймання й оцінку зовнішнього, про що, зрештою, мовилося вище, що неодноразово акцентовано у книзі й що увиразнює Ґарчен Рінпоче: «внутрішній розум має виявлятися в зовнішній поведінці» (с. 207). Безумовно, робота над собою завше вимагає більших зусиль. Чи можна її полегшити? Виявляється, є один спосіб: «набагато простіше побачити хиби в інших, ніж розгледіти це в собі» (с. 204). Чи не здається вам, що українське народне прислів’я «В чужому оці і скалку видно, а у своєму й колоди не побачиш» перегукується з буддійською істиною? Так чи так, у тісній взаємодії внутрішньої та зовнішньої площин здійснюється робота над собою.

Відповідно до буддійської мудрості авторка радить навчитися не триматися за статус, не прагнути слави й багатства, а також шляхом тренінгу усвідомити вплив соціального успіху на стан свого розуму. Окрім того, рекомендує турбуватися про чистоту мови, виявляти чемність. Таким чином, буддійська практика інтегрується в наукові царини соціології, риторики (ораторське мистецтво), тоді як попередні аспекти пов’язують її з філософією, релігієзнавством, етикою, естетикою, навіть логікою.

Цікавою, як на мене, є вправа 35 («Меч джедая»), мета якої ‒ навчитися відтинати негативні думки, неприємні емоції.

Для себе я виокремила ще таку важливу ідею: ефективність духовного росту генерується спільною роботою душі й розуму, серця і свідомості.

Безсумнівно, важливо зрозуміти мету свого руху й декому/дечому присвятити свій шлях. Або книжку, як це робить Ольга Корнюшина: присвячує «всі можливі позитивні наслідки цієї розповіді тому, щоб досягнення щастя та звільнення від страждань стало реальністю для всіх, хто цього прагне» (с. 229).

Наприкінці видання подано

рекомендації щодо виконання вправ (авторка застерігає, що не йдеться винятково про буддійську практику: тут зібрані різні методи, об’єднані спільною метою);
рекомендації щодо вибору й розвитку корисних звичок (варто обрати одну, яка найдужче надихає, і розвивати її);
словник із буддійської термінології (приміром, неодноразово вищезгадана бодгісатва – «просвітлена істота, що прагне досягнути стану будди заради спасіння всіх живих»).

Психотерапевт Олег Гуковський так оцінює видання О. Корнюшиної: «Книжку можна сприймати як путівник чи навігаційну карту. Ти сам будуєш маршрут і вибираєш довжину й інтенсивність шляху».

Шляху, який конче веде до Світла…