Працю Роксолани Жаркової можна б назвати парадоксально – художньо-есеїстичною монографією. Аналітичність, аргументованість, логічна послідовність наукового дослідження в роботі збережені. Образність, метафоричність мовлення монографії не вступають із ними в суперечність, а навпаки, резонують із ними, дають контрапунктний ефект, допомагають на інтелектуально-емоційному рівні осягнути специфіку творчості Івана Чендея, все, чим жили автор і його персонажі. Зрозуміло, насамперед персонажі-жінки.

Р. Жаркова крок за кроком відтворює із текстів І. Чендея традиційний, формований століттями, а може, й тисячоліттями триб життя, де був чіткий розподіл праці, обов’язків і прав чоловіків та жінок, гендерних взаємин. Життя жінки в цьому світі було нелегким, ще важчим воно ставало, коли звичний розпорядок буття порушувався: самодурством, пияцтвом чоловіка (жінки, до речі, теж), переїздом до міста, руйнуванням старих звичаїв і обрядів тощо. Але воно було й закарбоване в текстах «патріархального» І. Чендея. Тому варто відзначити сміливість дослідниці, яка значну увагу в монографії зосереджує на зображенні тілесності й сексуальності героїнь Івана Чендея (сексуальність вона в дусі письменникової й верховинської цнотливості замінює евфемізмом «чуттєвість»), формулюючи цікаві й вагомі висновки.

Приваблює те, що Роксолана Жаркова не «підганяє» тексти під наперед окреслені теоретичні узагальнення; навпаки, вона відштовхується винятково від текстів, рясно їх цитуючи і лише після цього висновуючи певні тези, думки, положення. Вона глибоко проштудіювала не лише твори І. Чендея, а і його «Щоденник», дослідження його творчості, теоретичні праці, які також рясно й доречно, саме в потрібному місці й у потрібному обсязі цитує, майже беззаперечно аргументуючи свої міркування. Навіть часте вживання улюблених для Р. Жаркової «постмодерністських» дужок і скісних рисок (/) не перетворюється в інтелектуальну гру (хоча чому ж – і в гру теж перетворюється) заради демонстрації власної наукової ерудиції, а збагачує зміст монографії новими, різними сенсами, інколи антитетичними, але парадоксально сумісними (от хоч би з назв розділів монографії: «(не)видимі й (не)почуті», «вікна у світ (не без) жінок», «чи-(я) – Музика?») допомагає ледь не на нутряному рівні осягнути світ І. Чендея, пройнятися ним, а отже, й полюбити його.