Несподіванки чигають на людство звідусіль, і бібліофіли – краща його частина – не виняток. Взявши до рук книжку польської авторки Едити Кульчак «www.john» у перекладі українською мовою (пер. Ольга Кіс), навіть не розгортаючи її, налаштовуєшся на інформацію про якийсь особливий веб-сайт. Та зазирнувши під обкладинку – не надивуєшся, уздрівши помережані вільними віршами сторінки.

Ця тематично і композиційно оригінальна добірка з 42-ох поезій полонить та інтригує з перших рядків. «Хто такий Джон?» – запитає читач і перша ж поезія розповість про єство Джона голосом ліричної героїні: «…досліджую кожен піксель його уст очей ніг рук… повертаюся до мейла щоби запитати про пса / він писав що має пса». Механізм нашої уяви витворює оцифровану дійсність («час і простір не мають для Джона значення»), віртуального героя («може бути всюди або не існувати взагалі»), цілковито нереального, майже нереального, такого, що викликає реальні почуття («Джон тулиться до мене впродовж місяців / здалеку шепотом торкає глибини / від початку»). Врешті, героїня, висловлює своє найзаповітніше бажання, зроджене контактом з «містичним світом» віртуальності, що виглядає як потреба в живому чутті, фізичному доторкові: «говорю до Джона Шопенгауером і молюся, щоб він якнайшвидше покинув уявний простір і став реальністю».

Виглядає нелогічно звертатися напочатку до передостанньої поезії «Моя маленька торбинка на елементи», але потреба зрозуміти ліричну героїню виправдовує таку вільність. Наша уява витворює жінку з майбутнього, такий собі «п’ятий елемент» – Лілу, астронавтку в комп’ютеризованому скафандрі («…з перспективи Проксими Центаври Бетельгейзе») чи науковицю з царини математики і фізики («…щоб зрозуміти сенс нас обох знання фізики надаються більше ніж Бог»), яка носить в торбинці атоми, уламки світил et cetera. Але й полюбляє «читати історію країн і легендарних місцин / історію краси історію потворності».

Очевидне домінування екзистенційного світогляду та світовідчуття героїні: «обертаю в руках поняття по тисячу разів / наближаю віддаляю як щойно зроблені з захватом фотографії / маючи одне життя вічно озираюся засобою». Та її серце – в передчутті любовної саги, вона щораз звертається до Джона, намагаючись збагнути, «в якому місці твій день торкається моєї ночі / в якому місці твоя ніч втискається в мій день». У цьому незвичайному світі, відображеному в поезіях, справді переважає історія про чутливі справи двох:

Джона, який «вміє викликати і втихомирити бурю одним натиском / створити реальність – перекласти її із книжок / чи мелодрам до життя / відділити світло від темряви / називати тварин і чинити їх покірними людям» і жінки, що може «видумувати в кухні ексклюзивні наїдки / перемішувати суп з пакета власними ідеями / переставляти меблі малювати стіни густою слизькою фарбою / писати вірші знімати вішати картини». Історія, яка, врешті, надається для філософських досліджень.

То все ж, хто такий Джон? Вихідна точка – місце зустрічі. «Ми зустрілися поза часом і простором / не знаю де але таке місце існує / ми охоплюємо собою весь час викривляємо простір / немов гнучкий балансир / аби дотикатися». Властивий для постмодерністського твору образ оповідачки дозволяє виявляти його основні риси та іпостасі: «Джона легко створити», «Джон спритно керує поняттями/ уміщає їх в сферу ідей», «Джон – творець/ деміург-герострат бо в нього все горить у руках». Беручи до уваги те, що віртуальність стає справою буденною, історія не виглядає претензійно і неприродньо. Йдеться, власне, про mixed reality – змішану реальність, що є злиттям реальних та віртуальних світів.

Але поезія – все ж про реальне буття, що грає усіма барвами чуттів і розмислів, про підпорядкування ідеї не зужитому арсеналу художніх троп, про часом похитнуте відчуття цієї реальності. А ще про вироблення особливої мови: «мої і Джонові слова втратили людський вимір / навіть не звучать відразу стають творами / графічного мистецтва сучасності»; «Джон говорить до мене я говорю до Джона / він там я тут / там він тут я уявно / сидимо на стільцях у саду / слова проходять крізь Джона і проникають / у простір за спиною…».

Кожна передбачувано-непередбачувана з’ява Джона не порушує внутрішньої рівноваги героїні та її гармонії зі світом. Розпад цілісного погляду на світ, як розпад атомного ядра на частинки, чергується з синтезом оригінальних парадигм: «час – це людська вигадка / схильність мозку до впорядкування / ностальгійного укладання один за одним / у страху перед неочікуваним / де все треба відвернути». Слово, зроджене з висоти чуттів, творить щоразу іншу реальність: «Пишу про відлущене від оболонки тіло коли не можу стримати сліз / про гусячу шкіру що з’являється від шепоту посеред ночі».

Парадоксальна природа співіснування видимого – невидимого, пізнаного – непізнаваного, реального та віртуального, виявляється, може стати канвою для розмаїтих сюжетів про щасливе та болісне буття в епоху Інтернет-технологій, про нездоланне прагнення людської природи до взаємного перетікання почуттів, врешті, про подолання самотності.

Завершальним акордом саги про Джона є очікування зустрічі: «може прибути здалека / молюся щоб його упізнати / не страждати синдромом шукання по будинках і вулицях». Зустріч – це завше цілий всесвіт зі світлом чи пітьмою, зі цвітінням чи смертю живого, з надією на тривання любові чи із завершальним акордом мелодії, яка не звучатиме більше ніколи.

Кожен текст книжки, будучи частиною сучасного культурного тексту (за Публієм Теренцієм, не можна сказати нічого, що не було б сказане раніше), вказує на інтертекстуальність як міжтекстуальний звязок, що розширює смислові обрії поезії. Концентрація істотного, незвичайний погляд на звичайні ситуації, розмаїття художньо-стильових прийомів є основою, на якій витворено якісний літературний продукт про оригінальний феномен повсякденності. Це своєрідна ініціація для читача, входження в окромішній світ, закритий для непосвячених.

Вираження авторської індивідуальності через призму творчості у цьому конкретному випадку є напрочуд промовисте. Талановита авторка, відома польська поетка Едита Кульчак, з її оригінальною оптикою, крізь яку проглядає небачений досі олюднений віртуальний світ, блискуче закінчила фізико- математичний ліцей і могла б стати так само успішною в царині точних наук, але дар до слова промовив сильніше. Студіювала польську філологію у Познаньському університеті. Тонко відчуваючи матерію мови, вона також працює в царині літературної критики, є головним редактором часопису «Великопольський Виднокруг» у Познані.

Естетика постмодернізму, цього своєрідного літературного явища, що демонструє особливу концепцію буття, нешаблонність та безнастанні експерименти, прозирає у книжці авторки та наче заохочує сучасних українських поетів долучитися до загальноєвропейських мистецьких пошуків, не втрачаючи своєї ідентичності та національно-художніх цінностей. Українським читачам та літературній спільноті, без сумніву, буде цікаво ознайомитися з творчим доробком Едити Кульчак, наче з новою відкритою планетою чи яскравою зіркою на українському культурному небосхилі.