Розповісти поезомовою про поривання душі береться нині чимало людей, й немає в цьому ніякої дивовижі. Але… Не все виглядає так просто, як може здатися спочатку, нерідко писання не можуть зацікавити, бо дехто, на жаль, вважає сповіддю душі паровозики проукраїнського змісту. Нерідко виходить й так, що такі автори не мають уявлення про технологію творчості, а будь-які розмови про різності в рамках одного жанру зараховують до ахінет, яка, мовляв, є архаїчним непотребом для їхніх творив.

Та, на щастя, частенько, маємо і протилежну картину. Перед нами з’являються друки, які переповідають про те, що хвилює їх. Й оцю інтимність почувань, у якій воєдино сходяться громадянськість, філософічність та пейзажність, називають основоположністю своїх писань.

До таких письмаків належить і Марія Маш, зі Львова, котра заявила про це книгою «Сьогодні точно ні». «Хоч цей день закінчиться вироком, але нехай хоч щось в їхніх серцях залишиться».

Ніби й нічого надзвичайного немає в цих рядках. Ловлю себе на думці, що кожен з нас не раз у своєму житті промовляв щось подібне. З одного боку існує спокуса надокучливого повторення добре знаного. А з другого боку за цим ризиком бачимо прагнення мовити щось неординарне, з того що назавжди зосталося на денці душі.

Що? Та передусім світ неповторних образів й закономірно, що про це передусім говорять літературні тропи, серед яких бачимо порівняння, епітети та метафори.

Але порівняльність є далекою від однаковості, чи не найчастіше уздріваємо рядки, в котрих звичними стали сполучники на кшталт «як», «мов», «ніби», «наче» і т. п. «Все зникло в повітрі як метеорит», «Під ногами лежав любовний флер, наче світло вуличних ліхтарів», «Ми відчуваємо, немов дельфіни, ехо з глибокої безодні». Бачимо взірці цього тропу, в яких немає сполучників «Досконала любов – це станцьована пара», «прийшла подивитися на нього – на живий експонат чоловічності», «У мене суперський знак – серце із прищиків на чолі».

Обидва підвиди одного тропу є простими порівняннями. Але побутують й складні, тобто такі, в яких мирно співіснують присутність та відсутність сполучників. «Лише згадати про неї – наче шкіру здерти», «Памʼять моя тепер чиста, як скло – може щось було або не було», «Кожних три роки я закохуюсь знов – так, наче вперше».

А от епітети з творчого арсеналу Марії Маш можна розділити на дві частини – на вислови, які є звичними для нашого сприймання та троп, в якому відбилося бачення навколосвіття авторкою. До перших, зокрема, можна віднести такі словосполуки, як «вершини гір», «новий відлік», «людський егоїзм». Звісно, що можна на їхньому тлі говорити про певний негативізм художнього мислення. Але, як мені здається, більше значення має те, що вони є доречними у контекстах творів. Підсилює враження наявність епітетів з суто авторського мовлення: «палітра почуттів», «серцеві вібрації», «мережа домів».

Питання про літературні тропи, безумовно, було б далеким від повноти, якщо не згадати про метафори. Не можна, звісно, ствердити, що авторка часто промовляє ними. Але часто-густо цей троп у виконанні Марії Маш дивує несподіваністю мислення: «витягнула з колодязя спогадів море води», «А досі не вміємо говорити серцями», «…відчути смак повітря на долоні».

Згоден, що на основі подібних висловлювань з’являється можливість говорити про поетичність вираження думки. Але не менш цікавою вона є і тоді, коли віршовані тексти супроводжують прозаїзми, якщо можна про них так сказати: «В моєму серці є кімната, до якої я не заходжу», «напихати у валізу оптимізм», «…стираю памʼять  і досвід»…

Більшість з цих літературних тропів виглядають привабливо у літературних текстах при умові їхнього самостійного плавання. Але не менш цікавими вони є у згадках про «мешканців» книги, до яких належать рослини, дерева, звірі і птахи, зірки, небесні світила. «Вишукувала в лісі емоцій папоротей чарівних», «осені перші відблиски на жовтому листі тополі», «Доглядала б ще й за конем», «Пересилати їх голубиною поштою», «Для чого вивчати зірки і планети, якщо на цій землі ми мусимо вмерти», «Сонце моє, від тепла твого душусь».

Та не тільки у такому випадку це є очевидним, щось подібне спадає на думку, коли перед зором зʼявляються кольорові екстраполяції. «Зберіть з дахів білий сніг і зліпіть двох сніговиків», «Можна маки червоні їй дарувати», «А ти купила чорний перець горошком?», «Яскрава зелень проростає з бруньок», «Рожеве небо білих нічних снігів».

Можна, либонь, говорити й про інші нюансики позитивного впливу поетичних рядків на читальницьку свідомість, маючи на увазі слововиявність,  богошукальницькі мотиви та культурологічні акценти.

Не сумніваюся, що у книзі Марії Маш є цікавинки такого плану. Але мене на тлі процитованого у попередніх абзацах зацікавив інший момент – виникли думки про урбаністичність поезії, сама собою вона має право на існування у будь-якому виданні. Але в такому випадку маємо її поєднання з ліричністю, яка не є характерною для такої поезії. Неможливо однозначно пояснити цей феномен, тут право за собою залишають здогади. До їхньої помочі вирішив вдатися й автор цих нотаток. Радше за все дивнющість – насліддя ліричного думання жінки, яке ніколи не збагне й найпідготовленіший психолог, та як там не було б, а в результаті має словесну вибуховість. І те, що вона не заважає позитивності сприймання флером таємничості – реальність зворохобленого часу.

Ще один момент. Якщо мати на увазі ці очевидності, то не може залишитися поза увагою питання про формотворчість. Зрозуміло, що європейська поезія орієнтується на верлібристику. Не варто, мабуть, заперечувати, що вітчизняна віршотворчість теж рухатиметься цим шляхом. Тим паче, що неперебутні верлібри існують у доробках багатьох поетів. Є ознакою часу, що й Марія Маш зібралася в цю дорогу «обійнявши вітер, що прослизає між руками».

Що вона принесе до нас? Час покаже…