Молода княгиня Ізабелла Любомирська (в дівоцтві Чарторийська), як і її багатостраждальна батьківщина Річ Посполита, перебуває на роздоріжжі. На землі Польщі поклали несите око три великі європейські держави: Австрія, Прусія та Росія. Польське суспільство замість того, щоб згуртуватись перед загрозою зовнішньої небезпеки, пошматоване чварами. Шляхта повстає проти свого слабкого короля Станіслава Понятовського, посполиті бунтують проти панів, різні гілки церкви чубляться між собою… Яку сторону прийняти? Допомогти коханому з дитинства Станіславу? Вклонитися церкві і стати на бік конфедератів? Прийняти пропозицію грізних і таємничих масонів? Та ще ж доля посилає їй таємничий артефакт, який свого часу був оберегом Римської Імперії. Кому з трьох сторін віддати цю запоруку успіху? І треба прийняти рішення якнайшвидше, бо від цього залежить доля самої Ізабелли та її родини.

Зазвичай, коли автор хоче написати біографічний роман, та ще з історичної тематики, однією з головних проблем стає вибір героя/героїні, потім вже виникає питання, як добре задокументовано цю епоху в джерелах, щоб можна було вільно рухатись у сюжеті. Ми маємо класичні зразки історико-біографічних романів у вітчизняній літературі: «Святослав» і «Володимир» Скляренка, «Наливайко» і «Хмельницький» Ле, трохи пізніші і ближчі до нас «Євпраксія» і «Роксолана» Загребельного, «Вода з каменю» Іваничука тощо. Постаті, виведені у цих романах, досить значні для історії України, до них прикута увага істориків, політиків, пересічних громадян. 

Ганна Гороженко поставила собі за мету створити цикл творів про відомих українок, які залишили помітний слід у історії нашої землі. Роман «Воля Ізабелли» присвячений одній з таких постатей – княгині Ізабеллі Любомирській (уроджена Чарторийська). Мабуть, найбагатша жінка свого часу, якій довелось жити в буремну епоху другої половини XVIII століття. Вона пережила три розподіли Речі Посполитої, намагалась знайти тихе життя у Франції, де її накрила хвиля буржуазної революції, і, врешті, закінчила життя у Австрії, яка загарбала левову частку земель її батьківщини. Багата, проте нещасна в особистому житті, чим вона заслужила на нашу увагу? Хіба що тим, що була наполовину українкою і, як кажуть, дбала про своїх селян, як про власних дітей. Біографія яскрава, проте якщо порівняти з названими вище постатями чи хоча б з фігурою тих же княгині Ольги, Ганни Ярославни чи Марусі Чурай, то рахунок явно не на користь прекрасної «дами в блакитному». Треба було знайти якусь родзинку, чи, як казав незрівняний Дюма-батько, «гвіздок, на якому можна повісити свою картину». Таким «гвіздком» стала для письменниці вигадана нею історія таємничого й могутнього артефакту, який за легендами належав самій богині Кібелі.

Історія з артефактом вийшла досить жвавою, додала тексту динаміки, сповнила інтригою й містикою, які були невід’ємною складовою буремного XVIII століття. Як на наш погляд, можна було б трохи додати художніх прийомів з роману «плаща й шпаги», проте це авторський вибір, як показувати обрану історичну епоху. Що ж до цього, то романістці, гадається, вдалося досить добре відтворити місцевий колорит і історичні характери, показавши складність ситуації, в якій опинились героїня та її вітчизна. Хотілося б, звичайно, трохи більше розібратись у тому, що відбувалось у тогочасному польському суспільстві. Наприклад, без допомоги Вікіпедії з’ясувати, чого ж домагались від короля конфедерати, чому вони бунтували. Не тільки ж через намагання верховної влади урівняти в правах католиків і православних. 

Добре показано характер головної героїні – жінки нещасливої у подружнім житті і особистих стосунках. Нестача кохання призводить до бажання якимось чином урізноманітнити своє життя, а відтак пускатись у всілякі авантюри, які ледь не коштують їй життя. Яскравими є епізоди пошуків Ізабеллою артефакту, втечі її від переслідувачів, під час якої княгиня стикається з опришками. Такими ж повнокровними вийшли образи батька Ізабелли, старого князя Олександра-Августа Чарторийського, її чоловіка князя Станіслава Любомирського, трохи карикатурним видався образ єпископа Каєтана Солтика. На жаль, епізодичною виявилась поява на сторінках роману знаменитого авантюриста Казанови, який був одним з символів століття Просвітництва. 

Досить нетиповим для «жіночої» прози стала практична відсутність любовно-сентиментальної лінії. Авторка відмовилась від спокуси змалювати якісь романтичні походеньки своєї героїні, що, поза сумнівом, спотворили б той образ, що склався в історичній традиції.

У цілому ж можна констатувати, що роман «Воля Ізабелли» цілком відповідає заявленому жанру і виконаний досить майстерно, хоча й не без мілких недоліків.