До гетьманської каплиці Миколи Чудотворця якісь зухвальці підкинули босоногий труп невідомого штабс-капітана, на пальці ноги якого теліпалася бирка з значущим написом: «Власність гетьмана Павла Скоропадського». Начальник особливого відділу Штабу гетьмана Скоропадського Дмитро Бусло вкотре звертається до колишнього капітана київської поліції Клима Жеграя по допомогу. Клим неохоче береться за справу, відчуваючи, що від неї неприємно тхне...

Якось-то дивно читати багатотомну детективну історію, де заздалегідь, практично в першій же книзі, стає відомим фінал головного героя. Такий прийом використав знаний польський письменник Марек Краєвський, створюючи обидва свої ретродетективні цикли (про комісара Попельського і про радника Мока). Читач дізнається, чим закінчиться життя героїв, а потім у другому, третьому, четвертому, nn-ому романах розповідається про те, що ж відбувалося у проміжку часу між подіями першої книги і відходом сищиків у небуття. Проте частково виправдовує Краєвського те, що він відміряв Попельському й Моку досить тривалі життєві шляхи, під час яких могло трапитись багато чого цікавого.

Климові Жеграю «повезло» значно менше. Його «батько» Василь Добрянський відміряв своєму герою лише сім з половиною місяців літературного життя – рівно стільки, скільки проіснувала Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського. Скільки можна втиснути сюди сюжетів для повноцінних історико-детективних романів? Погодьтеся, небагато. Цикл про капітана Жеграя складається з чотирьох книг, де нещодавно виданий роман «Ніхто не скаже «Прощавай!»» є останньою, заключною.

Примітно, що усі чотири частини циклу є дуже різними за художніми особливостями, формально належачи до того самого жанрового різновиду кримінальної прози – історичного детективу (або ж ретродетективу). Тут тобі й типовий авантюрний роман, і готика, і шпигунська проза. «Ніхто не скаже «Прощавай!»» - це політичний детектив. Кримінальний сюжет непомітно відходить на другий план, поступаючись речам набагато важливішим за розслідування загибелі штабс-капітана Слуцького. Адже мова йде про історичну долю України, яка в черговий раз втратила шанс стати вільною і незалежною європейською державою. Автор аналізує тодішню історичну ситуацію, намагаючись зрозуміти, чи могла Українська Держава стати колискою нової України. Таки могла б, але, але, але... Розбиратись, хто й у чому винен сто років потому – справа невдячна. А якби ото кайзерівська Німеччина проіснувала трохи довше, а якби країни Антанти визнали Українську Державу, а якби… На жаль історії в умовному способі не буває. Маємо те, що маємо, як казав один з наших керманичів держави.

Попри таку ідейну і політичну спрямованість, роман читається не як есе на історичну тему, а як звичайний детектив. Тут є злочин (навіть кілька), коло підозрюваних, карколомні погоні, динамічні бійки, колоритні персонажі і навіть трохи любовно-сентиментального сюжету. Добрянському дуже добре вдаються характери всіляких босяків і розбишак, малолітніх злодюжок, дам «бальзаківського» віку (останніх у романі аж кілька, і кожна з них достойна окремої критичної розвідки). Вдало відтворено місцевий колорит, де кожній київській вулиці, будівлі, місцевості, що існували на початку ХХ століття, приділено так багато уваги, що вони є не просто елементом масштабних декорацій, серед яких відбуваються події, а виступають немовби частиною єдиного живого організму...    

Якось сумно стає, коли читаєш про підлу й безглузду загибель людини віком усього тридцяти шести років. Проте розумієш, що інакше й бути не могло. Уявити собі Жеграя, який пішов на угоду з кровожерливими більшовиками і став працювати в робітничо-селянській міліції або ж емігрував і продовжив кар’єру вже в якості офіціанта або вишибали в якомусь французькому або швейцарському ресторані, дуже і дуже важко. Не таким постає перед нами головний герой Добрянського. Живши гордо, ні перед ким не згинаючи голови, він і гине так само достойно з думкою про рідну землю, якій вірно служив усе своє таке прикро коротке життя.