Тема війни в сучасному українському літературному дискурсі актуальна, як ніколи. Читацьку увагу привертають не тільки твори про сьогодення, а й ті,  які відкривають історичну правду крізь призму художнього осмислення людських доль і суспільних катаклізмів воєнного часу. До них належать романи канадської письменниці Марші Форчук Скрипух. Два з них – «Викрадене дитя» і «Ми робили бомби для Гітлера» — перекладені й видані українською мовою. Вони пов’язані між собою сюжетною передісторією, образами головних героїнь-оповідачок – сестричок, яких розлучили під час Другої світової війни. Лариса стала жертвою програми  «Lebensborn» – масового жахливого злочину фашистів, а Ліда потрапила у трудовий табір і тяжко працювала як остарбайтерка у воєнній Німеччині. Голосами дітей – жертв війни передано емоційне осмислення авторкою трагічної теми скаліченого війною людського життя і втраченого дитинства, біль і надію, які відчувають і переживають її герої. Цінність творів письменниці – у збереженні історичної пам’яті (Матеуш Світліцькі), формуванні у юних поколінь читачів правдивого уявлення про минуле, моральних та етичних ціннісних орієнтирів. 

Сюжет роману «Ми робили бомби для Гітлера» побудовано на оповіді одинадцятирічної Ліди про страшні події, які вона переживає після того, як їх з сестрою забирають від бабусі нацисти, розлучають і вивозять у Німеччину.  З роману «Викрадене дитя», про який йшлося у попередніх публікаціях, ми знаємо, що відбулося з Ларисою. Ліда ж розповідає свою історію болю і надії. У ній відлунює доля сотень тисяч українських дітей, яких змусили до непосильної рабської праці, морили голодом і ув’язнили в трудових таборах, вважали недолюдьми. 

Вражає жорстокість, з якою нацистські солдати ставилися до ув’язнених, до дітей. Болить приреченість маленьких героїв, які не мали ні дитинства, ні юності. Ліда спочатку працює в пральні. Недоїдає, не має одягу і взуття, але тішиться, що там чисто й відносно тепло, а вона може  шити, робити те, що вміє, і доводити свою корисність.  

Епізоди роману про те, в яких умовах довелося виживати  дітям, як вони потерпали від голоду, були покарані за непослух, а разом з тим залишалися світлими душами, підтримували одне одного, були сильними, милосердними, фіксують моделі поведінки, які є чудовим прикладом людської гідності, стійкості, справжніх життєвих цінностей для сучасних читачів. І не тільки для ровесників чи ровесниць маленької дівчинки-оповідачки, а для всіх нас. Ліда вміє співчувати й  готова підтримувати своїх друзів. Вона, не вагаючись, віддає свій хрестик єврейській дівчинці Зені, щоб врятувати її від смерті; допомагає усім дітям з казарми полагодити свій одяг; ризикуючи життям, провідує у лікарні Луку. Її хвилює доля Наталі, Катерини, Олесі, Луки й інших дівчат і хлопців, з якими опинилися в одному товарному вагоні, а згодом перебували у таборі.  

Передчасно дорослі діти щодня бачать смерть, зазнають насильства, але навіть у таких умовах не втрачають надії на порятунок і мають свої заповітні бажання. Ліда дуже хоче знайти свою сестру. А ще страшенно переживає, що їй доводиться працювати на заводі металоконструкцій і робити бомби для Гітлера, яким він вбиватиме людей: «Виготовляти бомби? Я раптом відчула слабкість у колінах. Я так боялася бомб Союзників, а наша доля тут була ще гіршою. Вони хотіли, щоб ми виготовляли бомби для нацистів, наших ворогів? І це я думала, що була така розумна, бо вижила, вдавши старшу й демонструючи свою цінність у надії отримати хорошу роботу. Але Маріці пощастило найбільше. Вона хоча б померла невинною». 

Як свідчать романи «Викрадене дитя» і «Ми робили бомби для Гітлера», авторка емоційно пережила досвід багатьох остарбайтерів, художньо переосмислила його й зуміла  написати про це дуже правдиво й проникливо. В епілозі до другого твору вона дякує колишнім рабським робітникам, які поділилися особистими історіями, а книжку «Ми робили бомби для Гітлера» присвячує Анелії В., «чий детальний опис повсякденного життя нацистської рабині допоміг створити точний світ для Ліди». 

Читаючи цей роман, зауважую, як майстерно й послідовно Марша Форчук Скрипух веде оповідь від імені дитини. У діалогах та роздумах передає дитяче усвідомлення несправедливості, як, наприклад, намагання Ліди зрозуміти, чому угорцям і полякам дають іншу їжу, а їй та дітям з України – «каламутну коричневу бовтанку» – російський суп з ріпи; чому так жорстоко ставляться до робітників зі Східної Європи й змушують носити значки з літерами OST?  Кожна художня деталь, кожен сюжетний штрих наповнені додатковим змістом, несуть інформацію про історичні факти.

Використовуючи поєднання послідовної оповіді про те, що відбувається, внутрішніх монологів-роздумів, спогадів і уявлень одинадцятирічної дівчинки, письменниця конструює її психологічний портрет у контексті складних історичних реалій. Такий наративний прийом, як і центрування образу дитини і їі способу вербалізувати власний досвід, описати події, наближує твір до юного читача, але так само робить його цікавим для дорослих. 

Романи Марші Форчук Скрипух – це література болю, але разом з тим, це й література надії, яка дає відчуття того, що життя, добро і світло завжди будуть перемагати смерть, зло і темряву. Думаю, не випадково, авторка завершує два твори оптимістично, з’єднуючи дві сюжетні лінії в одному моменті. Лариса пригадує своє минуле, сестру Ліду і питає названих батьків, чи «вона ще може бути жива?». Іван відповідає їй: «Напишемо в Червоний Хрест. Надія завжди з нами». Про Червоний хрест згадує і Ліда. У 1951 році, перебуваючи з Лукою у таборі для переміщених осіб в Німеччині, вона таки отримує довгоочікуваного листа. З епілогу роману «Ми робили бомби для Гітлера» також зрозуміло, що тепер Ліда і Лука можуть залишити табір і мігрувати до Канади.