«Хтось обов’язково розкаже, як він загинув, - не сумнівається  в неминучості (як зазвичай) торжества правди Ніна Горик. А відтак висловлює сокровенне побажання-прохання: - Будь ласка, не забудьте згадати, як він жив». Йдеться про світлої пам’яті  полковника міліції Федора Литвинюка, який загинув 20  березня  2002 року (коли, через неповних два місяці, 11 травня, йому виповнилося б 49). Зацитована констатація – з книги  Ніни Горик «Дорога честі», у якій вона осягає сутність долі дорогої людини не лише крізь призму непоправної втрати. «Адже світлий взірцевий образ правоохоронця, старшого слідчого УБОЗу, полковника міліції Ф. Ф. Литвинюка належить  не лише його родині, а й тому суспільству, найкращі ідеали якого він захищав і протягом усього свого професійного життя, і в останній його момент», - наголошує авторка. При цьому принагідно нагадуючи:  «Двадцять три роки я «перебувала на службі» разом із чоловіком».

Тож  мотивація  створення згаданої книги  зумовлена передовсім  усвідомленням  і письменницького обов’язку  розповісти про людину, яка була направду лицарем честі. Тим паче, що навряд чи хтось більше знав, розумів, відчував  світлої пам’яті Федора Литвинюка, як його дружина  (досі не підіймає рука, щоб писати вдова)  Ніна Горик, поетеса, чиє талановите слово  (і віршоване, й прозове, й літературознавче, педагогічне) шанують  не лише на рідній Волині. При цьому постать правоохоронця, який у, здавалося б безвихідній ситуації, зробив принциповий  вибір і, рятуючи ковельчан, заплатив за це власним життям,  постає у «Дорозі честі»,  багатогранно, зважаючи на сприймання його колег,  авторів публікацій  у ЗМІ.   Адже, як підкреслювала журналістка Людмила Дорощук, навіть для тих,   «хто схибив у житті і   кому через те волею долі довелося стрітися з Литвинюком», він ставав «не лише з слідчим, а найперше – з людиною, яка ніколи не ставила собі за мету перекреслити чиєсь життя. Навіть тих, хто явно переступив закон».

Фахова робота  для Федора  Литвинюка – покликання,  синонім життя загалом, значною мірою  сенс, шанс вияву свого «Я». Як зазначає Ніна Горик-Литвинюк, «йому цікаво було розплутувати клубки подій, дошукуватися першопричин і мотивацій. Часто в роботі допомагало почуття гумору: якимось  жартом, дотепним спостереженням він роззброював хитрунів, виводив їх, як мовиться, на чисту воду, ловив на слові».  А попередньо вона згадує про епізод, який  розкриває сутність цієї людини:  «Якось прийшов дуже знервований: «Збери якусь їжу, шматок сала, хліб, цибулину… Третій день сидить хлопець в ізоляторі, хоч би хто їсти приніс».  І це був непоодинокий випадок, коли він підгодовував своїх підслідних, носив ліки, цигарки, бо ж випадки були різні. Не називав їх бандитами, злочинцями – у кожному бачив людину, яка спіткнулася, згрішила, оступилася».

Традиції людяності, успадковані від батьків, сформовані та набуті ще у дитинстві та юності, були  для  цієї вольової, світлої, доброзичливої людини персональним моральним законом.  «Він ніколи не давив на підслідних,  не принижував їх. Був переконаний, що висмоктувати факти з пальця неприпустимо. Уявляєте, колишні засуджені йому на вулиці руку тиснули, - розповідала Ніна Горик журналісту Сергієві Коломейцю. -  І водночас він був суворим, непоступливим, коли це стосувалося роботи. Нікого не приймав удома,  не йшов на жодні компроміси з совістю. Про таких іноді кажуть: «Не вміє жити». Так, ми жили дуже скромно.  Чоловік часто казав: «Треба  миритися з тим, що визначено нам Богом». Йому завжди всього вистачало. Федір за багато років так жодного разу і не побував на курорті. Відпустку проводив у родичів, допомагав їм по господарству. Було, що працював без повноцінного відпочинку п’ять років підряд. То закінчував справи, то відкликали з відпустки… Я хвилювалася за його серце, боялася, щоб воно не здалося від перенапруження. А Бог забрав його інакше… Можливо, він був готовий померти саме так… На мої вмовляння поберегти серце відповідав: «Я не вмру – мене уб’ють»». Вочевидь, будучи професіоналом найвищого рівня, Федір Литвинюк не плекав ілюзій  щодо злочинного світу та його покровителів і «донорів». І логіка, й інтуїція попереджали про повсякчасну смертельну загрозу, про, вірогідно,  наближення    трагічної миті.

Павло Змієвський, колишній начальник карного розшуку Ковельського міськрайвідділу внутрішніх справ, розмірковуючи про  трагічний березневий вечір, наголошує, що «якби Федір Федорович мав при собі пістолета, все закінчилося б інакше. Зброю слід носити постійно всім працівникам міліції, а старшому слідчому   з особливо важливих справ тим  більше необхідно».  Тоді знову ж постає запитання, чому наказали залишити пістолет у сейфі. Як і те, чи суто тому, що не було пального, що 19  березня скасовували виїзд оперативної групи, у складі якої перебував полковник Федір Литвинюк,  з Луцька  до Харкова. Вже після похорону чоловіка Ніна Горик  дізналася, що   перед трагедією «він позичив у нашого кума  Леоніда Гиричука 200 доларів і придбав пістолет з гумовими кулями, що казав йому: «Льоня, ще ніколи я не відчував небезпеки так, як зараз. Боюся, що без зброї мені не можна». Щось знав і передчував… Тому ми, рідні й багато ковельчан, спочатку схилялися до думки, що з Литвинюком розправились руками злочинців ті, кому був невигідний чесний і безкомпромісний слідчий. Дехто залишився при тій думці до сьогодні».

Серед низки запитань, які   й  досі  залишаються  без  однозначних відповідей,   -   і те, хто «злив» інформацію грабіжникам, що сусід Литвинюка приніс додому 7 тисяч доларів на придбання автомобіля? Журналіст Олександр Ільченко («2000») з цього приводу висловив припущення: «Мабуть, була в цій історії ще одна дійова особа, поки що не встановлена: бізнесмен збирався купувати автомобіль і, на біду, саме того вечора привіз із собою велику суму. Значить, хтось про це знав?  А Федір Литвинюк просто йшов зі служби додому. Завжди був зі зброєю, а 20 вересня, йдучи з роботи, всупереч усталеному правилу, чомусь вирішив її здати». При цьому світлої пам’яті журналіст  Роман Флішаровський  («Волинь») у нарисі  «Кінець ковельської банди» звертав увагу на ще одне резонансне вбивство, що сталося навесні 2002-го на Волині. Резюмуючи, що «так фатально збіглися обставини», він писав: «Увечері 20 березня 2002  року, коли начальник Луцького міськвідділу внутрішніх справ підполковник  міліції Сергій Швачка відзначав свій 40-й день народження, у Ковелі, у квартирі №1 по вулиці Лесі Українки, пострілом з пістолета був смертельно поранений старший слідчий з особливо важливих справ слідчого управління УМВС України у Волинській області полковник міліції Федір Литвинюк. А через 50 днів, 11 травня, коли Федору Литвинюку виповнилося б 49 років, у Луцьку знов з пістолета пролунало два постріли. Цього разу кулі підкосили Сергія Швачку, якому через декілька днів посмертно було надано звання полковника міліції».

 У  «Дорозі честі» спогади  Олександр Федорка, майора міліції у відставці, вкотре акцентують на моментах, що передували вбивству. Він згадує:  «20 березня  2002 року ми  разом поверталися додому. Пам’ятаю, вдень він приїхав з Луцька – збирався з групою вирушати до Харкова… Литвинюк при мені поклав зброю у сейф! І ми вирушили з роботи… Сидимо, говоримо за пивом… Раптом Федір згадав, що йому потрібно подзвонити. Пішов до готелю, де був телефон (тоді ще смартфонів не було) і повернувся дуже схвильований. Причини   не сказав, пива більше не пив… Він провів мене до під’їзду.   Я тільки-но сів вечеряти, увімкнув новини – телефонний дзвінок нашого товариша: «Федю вбили»». Хоча після цієї трагічної події офіційні висновки були однозначними. Зокрема  Олександр Сліпчук, колишній старший слідчий   Ковельської міжрайонної прокуратури,  у квітні 2002 року, коли ще тривало слідство, для «Вістей Ковельщини» стверджував: «Не виявлено фактів  про те, що вбивство Федора Литвинюка пов’язане з його службовою діяльністю. Він дійсно  випадково натрапив  на розбійний  напад на квартиру. Як міліціонер, як людина, не байдужа до чужої біди, не зміг пройти мимо».   

Чи з’явилася тоді у полковника думка, який вже принаймні впродовж кількох  останніх днів відчував-усвідомлював наближення загрози власному життю, що  екстремальна ситуація у будинку, в якому сам проживав, можлива пастка, влаштована надто вже показово-примітивно? Чи тоді, березневого вечора, не було часу на роздуми? Так чи інакше, він, беззбройний, миттєво зважився на вибір.  Як зазначається у  книзі «Дорога честі», «побачивши в під’їзді  сусідів, запитав звично і м’яко: «А що таке?» Чуттям досвідчено міліціонера він, очевидно, визначив, що ситуація критична – і миттєво, не чекаючи відповіді, рвучко став поміж Тетяною (сусідкою, - В. В.)   і дулом пістолета, ударив бандита парасолькою, розпочалася хвилинна боротьба… Очевидно, він не міг припустити, що буде постріл… Ймовірно, хотів затримати злочинця… У нього не було іншого вибору. Усе відбувалося блискавично». Відтак Ніна Горик, перед тим, як пригадає істину, що  «ніхто більшої любові не має над ту, хто свою душу поклав би за друзів своїх» з  Євангелія від Іоанна, резюмує: «І знаю, що вибір завжди є. Федір Литвинюк був справжнім офіцером-правоохоронцем. Він бачив перед собою бандита, який загрожував життю інших. Діяв за словом присяги і за покликом сумління». 

На кожну долю, попри всі перипетії,   чи не найвизначальніший вплив  мають сім’я, родина, дитячий та юнацький досвід.  У цьому  сенсі життєпис Федора Литвинюка направду  унікальний, нетиповий. Адже, покликаюся на «Дорогу честі», «він виріс в особливій сім’ї, де батьки народили й виховали 15 дітей – вісьмох синів і сімох дочок… Мати Агафія Яківна – вчителька в початковій школі; батько Федір Петрович – колгоспний комбайнер… У міжсезонні мав роботу на фермі… Батько був терплячим, навчав спокійно, без крику… Агафія Яківна – ангельська душа, людина рідкісної доброти і світлого, дитинного серця… Усе своє життя  вона провела  в праці і в молитві, нікому не нав’язуючи своїх поглядів і релігійних переконань. Кожної середи і п’ятниці  впродовж життя постила». Ніна Горик згадує,  що «Литвинюки не могли дати дітям якихось матеріальних благ, та кожного прагнули вивчити, створити умови для  навчання, хоч як важко не було б. Це святе. Тож і хлопці, і дівчата з родини Литвинюків завжди були в школі серед кращих, майже всі здобули вищу освіту, кожен обрав свою стежку в житті за вподобаннями та особистими бажаннями. Були на диво дружними». До речі, четверо синів Агафії та Федора Литвинюків обрали правоохоронну сферу. У системі МВС, як і світлої пам’яті полковник міліції Федір Литвинюк, працювали  також Віктор (полковник поліції у відставці),   Петро  та Микола   (відповідно підполковник  і майор міліції у  відставці).

Ніна Горик, розповідаючи про подружнє життя, нагадує, що, попри відданість роботі, фаховим обов’язкам,  чоловік був чуйним сім’янином, добрим батьком. Мешкаючи в Ковелі спершу в старому будинку на тодішній Червоноармійській (нині вулиця Грушевського), а відтак – на бульварі Лесі Українки, вони не мали особливих статків. Але при цьому від Федора Литвинюка  ні дружина, ні донька й син, ні загалом родина, приятелі  не чули нарікань. «Коли я починала мудрувати, що он люди живуть краще, - згадує Ніна Горик, - він совістив: «Ти ж християнка! От і мирися з тим, що маєш. У церкву ходити, молитися – то ще не все. Жити треба по-божому». Сам він майже ніколи в церкві не бував, хоч і шанував Боже слово, народні звичаї, пов’язані   з релігійними святами, ніколи я не чула від нього богохульних висловлювань». 

Нерідко кожен фах по-своєму відображається не лише на вдачі, але й на зовнішності. Зазвичай  навіть під час  розмов  на дозвіллі з працівниками правоохоронних структур, спецслужб  у їхніх поглядах відчуваєш підозріливість, недовіру, вбачання  мало не  в кожному  потенційного порушника закону. У цьому сенсі Федір Литвинюк (автору цих рядків кілька разів доводилося спілкуватися,  передаючи для його дружини книги друзів-літераторів із Луцька) був інакшим. Він, уважний, урівноважено-довірливий, з глибоким, дещо втомленим поглядом, налаштовував до себе, не був позначений печаттю надзвичайно важкої праці людини, яка зациклена на протистоянні злочинному світу. Хоча, цитую «Дорогу честі»,   «робота слідчого вкрай відповідальна й виснажлива. Вона не тільки часозатратна, а й психологічно складна, потребує великого нервового напруження». 

 Зазначаючи, що «це позначалося на здоров’ї», Ніна Горик пояснює, яким чином вдавалося її чоловікові  «відновлювати рівновагу». У цьому  «йому допомагало читання книг, фізична праця… Любив читати історичні  романи, документалістику, цікавився письменниками Волині та їхньою творчістю. Василя Гея знав особисто як поета-земляка… По-особливому ставився до Василя Слапчука… Детективи читав, наче приймав заспокійливе».  Маючи нагоду, «у вільний від основної роботи час ходив по гриби, вирушав на риболовлю… Часто перед вихідними видзвонював до братів та сестер: кому потрібна поміч? У праці на землі чи у господарстві він відпочивав душею, знаходив внутрішній спокій».  А ще, згадує вона,  «був  Федір справним косарем і допомагав тестеві у дні сінокосу. Батько не раз хвалився зятем: мовляв, на такій роботі, а косить як справжній господар».

Так, Федір Литвинюк міг би обрати іншу сферу діяльності (скажімо, ставши хліборобом) й, можна не сумніватися,  був би успішним у ній. Та став на  інший, набагато складніший й жертовніший шлях. Коли вже можна було зійти з нього,  «вирішив: буде працювати у слідстві, скільки зможе. А друзям сказав: «До останнього патрона»». Будучи без зброї, він міг би, здавалося б,  швидко піднятися до своєї квартири, викликати телефоном оперативну групу, взяти недавно придбаний пістолет і після цього розмовляти з трьома нападниками. Та він   вчинив інакше. Цілком вірогідно, коли б  не вчинив так цей чоловік, то, як говорила при домовині  Ф. Литвинюка   Олена Самчинська, «в бандита рука не схитнулася б, він постріляв би нас, якби не Федір Федорович». 

Ніна Горик, пишучи книгу-сповідь, ділиться таємним, не перевантажуючи  водночас читача особистісними моментами та не перекладаючи власний тягар непоправної втрати. При цьому «Дорога честі» - й екскурс у  долю дорогої, незабутньої людини, й розмірковування над сутністю людського буття, трагідраматичними перипетіями й минулих, і нинішніх вітчизняних українських реалій, коли «в Україні орудує чи не найбільша злочинна банда на чолі з путіним. Злочини  рашистських нападників неміряні й незліченні. Але й цій банді прийде кінець».   

«Дорога честі» - книга болю і вдячності, яку не могла не написати Ніна Горик. Адже такі лицарі честі, як Федір Литвинюк, навіть коли завершуються їхні земні шляхи, живуть у незабутній пам’яті й тих, кого ціною свого життя врятували. І ця пам´ять  про них  робить життя й нині сущих світлішим, людянішим і справжнішим, щомиттєво нагадуючи про цінності, які як моральну естафету, попри традиційні та новітні суворі виклики,  успадкують прийдешні покоління.