Натепер взірці таких книгодруків залишили нам, зосібна й насамперед Володимир Яворівський і Михайло Слабошпицький. Навіть звертаючись до ближчої, поточно-житейської сучасності (як ось другий – про мільйонера-мецената Петра Яцика). Щоправда, базувались вони на життєписах людей уже визнаних і більш-менш знаних в Україні чи поза нею, хай і завжди недовідомих (прикмета глобальна, у нас же – й поготів). Стосовно письменства світового: речі, виснувані з документального культурологічного етеру і конче зі знаком авторського сприйняття, як на мене, й заклали підвалини європейської есеїстики, що нею принаймні від середини минулого століття зачитуються книголюби. 

Надія починала, по суті, також із «належно не огранених діамантів». Скажімо, її «Меланхолія Степана Чарнецького» (2005) і «Корнелія» (2015) значною мірою увиразнили творчо-громадянські портрети двох поетів-молодомузців (Галичина, початок ХХ ст.) – власне Чарнецького і Петра Карманського. Причому перший посів формат дещо монографічний, а другий став ліричним візаві майже вигаданої романної героїні. Тобто, письменниця, спробувавши і «чистий», і «змішаний» варіанти портретування, спинилась перед глибиною правдиво сучасної долі особистості. І зрештою приступила до неї, суціль достовірної, але вже з добрими мірками «вписування» конкретно паспортизованих українців у контекст надчасових моральних і відтак історичних вартостей.  

Її «Повернення…» трояке, бо є: 1) розгорненим спогадом про труди і дні покутського інтелігента на селі, талановитого графіка-екслібриста, самовидця,  громадського діяча і спортовця, подвижника надиху Василя Стефаника і фундатора січового руху на Галичині Кирила Трильовського – Емануїла Храпка; 2) персоналізованим зверненням до подій кінця 80-х – початку 90-х років століття багатьма проклятого, яке, однак, вивело Україну з тіні московського совка; 3) сердечним вороттям авторки у той буремно-обнадійливий час. 

Теперішні наші дні немало героїчні, але національним гріхом було б призабувати український «вихід із єгипетського полону», забезпечений рухівською енергією мільйонів, – і далеко не тільки великоміського проживання (так було по всій стагнованій Європі). Рудименти тодішньої української довірливості до Московії стали нам на заваді, як і значно пізніше, хоч подекуди й сьогодні, – колись рішучим західноєвропейцям. Тож Рух, саме Народний рух України, цільнота, а не подальша частка-партія, зрівняв нас з іншими народами, спраглими свободи. Проорав межу неповернення до тоталітаризму. І в його гущі «з любов᾿ю та  миром» трудився «на знос» всебічно талановитий Білий ворон. Яскравий носій «енергії чистого наміру»…

Есеїстична повість Надії виявилася твором особливо авторським. Вона всюди, з усіма. У своєму, чи не найактивнішому часі. В загострено українському. То ініціює письменницькі розшуки, зустрічі, ракурси й опції, то «розчиняється» у здійнятій нею ж хвилі. Оскільки її герой – не одинак, то, довівши важливість мистецької й державотворчої миті, «стає на горло» своєму і чужому феміно, дошукується спростування спільнотного его, егрегора (ворон білий, мабуть, усе ж межи сірих і чорних…). Головне – «передати далі світло»!

Переваги такої прози, окрім суто літературно-естетичних, – ненав᾿язлива дидактика, просвітництво задля і масштабнішого, і природнішого бачення особистості, її подільчивості й жертовності.

Повістярка ніби виспівала свій, докрайньо документальний, текст. І вже на прикінцевих його акордах вдалася до вільного вірша, верлібру. А це тільки увиразнило такі непересічні його пріоритети, як часово-просторова перспектива, історично-подієва насиченість, вдумливі людинознавчі екскурси, структурно-фразова віртуозність та нетрохи іншого, що щасливо випадає майстрові/майстрині прози з насиченості творчого життя. У книжці як методі особистого творення.

«Вони задирали голови й бачили зіркасте небо»…

Читаймо!