Перше сучасне українське видання творів Френсіса Бейкона, — саме так адаптували його прізвище українською перекладачі, — було довгоочікуваною подією серед читачів так званої «високої полиці». Століття, імʼя, біографія, довколишні легенди та, врешті, ясність мислення спонукали нетерпеливитись, — і врешті очікування виправдалось: нове львівське видавництво «Контур» подарувало таку можливість у вигляді маленької, меншої від А5 формату книжки у мʼякій обкладинці, з недорогим папером, — однак чудовим (якщо не брати до уваги питання щодо адаптації імені Francis Bacon саме як «Бейкон», - бо "а" у закритому складі в традиційній англійській мові досі читалась як українська "е", і в цьому сенсі попередня версія перекладу прізвища не викликала жодних питань) перекладом, зробленим з очевидними натхненням та повагою до блискучого інтелекту автора.

Біографія Ф. Бекона та довколишні міти 

Міти довкола цього автора, британського політика вікторіанських часів, цілковито розмаїті; найбільш дражливим було і залишається, причому не лише для затятих філологів, припущення щодо того, що саме Френсіс Бекон (прошу мені пробачити, однак надалі користатимусь більш звичною для мене формою його прізвища) у вільний від роботи час писав вірші та пʼєси, котрі оприлюднював під псевдонімом Вільяма Шекспіра. Знайомство з його есеями дозволяє вважати таке припущення не позбавленим сенсу, — до такої міри точно, не гірше від геніального англійського поета, цей автор знався на людській природі, на всіх її недоліках, вадах, а також шляхетних рисах і чеснотах, при цьому не бажаючи засуджувати людей за те, що вони поводяться надто по-людськи. Звідси зрозуміло, що Френсіс Бекон чітко розрізняв добро і зло, тонко підкреслюючи якщо не свою гидливість, то точно — нехіть до того другого.

Докладна передмова перекладача есеїв, Ігоря Карівця «Френсіс Бейкон: між діяльним і споглядальним життям» докладно і делікатно оповідає офіційну біографію шляхетного автора: народився 1561, у Лондоні, в родині хранителя великої печатки, протестанта та правника. У 1626 помер, перед тим пʼять років присвятивши винятково письменницькій, філософській та науково-експериментальній роботі. Ще одна сучасна Ф. Бекону легенда стверджує, що він передчасно помер через власний науковий експеримент, — а саме ідею, що згодом ляже в основу створення сучасних холодильників. Він емпірично доводив, що мʼясо триваліший час зберігатиметься у снігу, через що застудився і невдовзі помер чи то від бронхіту, чи то від запалення легень. На мою думку, краще б він у цей час працював над рукописом: якби його есеї були втричі більшими за обсягом, сучасні читачі (ну, принаймні деякі з них) були б на якусь дещицю щасливіші. 

Щодо попередніх видань Ф. Бекона

Донині український читач мав змогу дізнатися біографію Френсіса Бекона в енциклопедіях, переважно спеціалізованих, а також у матеріалах наукових конференцій, присвячених філософії Просвітництва та Нового часу. Єдиним російськомовним перекладом тривалий час залишалось видання «Френсис Бекон: сочинения в двух томах», виданий АН СРСР у 1970-х роках у серії «Философское наследие». В епоху інтернет-пошуковиків інтересантів міг збити з думки інший Френсіс Бекон (1909–1992), відомий ірландський художник-експресіоніст. 

По суті, імʼя цього мислителя в Україні підімʼяли під себе стереотипи, що визначали філософію як кабінетну науку, контент «високої полиці», неприступний і нецікавий «простим смертним». І так було до моменту виходу в світ видання львівського «Контуру». 

«Есеї або поради...» Ф. Бекона та «Досліди» М. Монтеня 

Книжка містить 58 невеликих, на 1,5–2 сторінки, есеїв. Стилістично — та емоційно — вони інколи нагадують знаменитий тритомник «Дослідів» Мішеля Монтеня. Саме Монтень, старший від Бекона лише на 28 років, дав той літературний приклад, який, згідно з автором передмови, надихнув Бекона на створення власної книжки. Якщо наймолодших читачів чимось лякає слово «філософський», то мушу уточнити: суто філософська складова текстів полягає хіба у виборі тематики; у врівноваженості автора; в його перфектному вмінні оглянути будь-яке цікаве явище неупереджено та обʼєктивно, зважуючи негативні, а потім позитивні риси найрізноманітніших людських занять, почуттів або рис характеру. Скажімо, подорожей; чи лихварства; чи честолюбності; чи гніву тощо. Адже античні автори, що, по суті, вигадали філософію як форму любові до мудрості, не зловживали спеціальною термінологією — так само, як цього не робив ані М. Монтень, ані Ф. Бекон. У ті часи ознакою освіченості було вміння точно і ясно формулювати свою думку, користуючись простими словами, а не красномовні текстові полотна, перенасичені науковими термінами. 

Крім того, у розумінні людей XVII– XVII століть освіченою вважалась людина, здатна в оригіналі читати давньогрецьких та давньоримських авторів — і в цьому сенсі Бекон вірний своїй школі. Тож, зауважу на полях, тим, хто вивчає латину, буде цікаво мати справу з цим виданням також і через латинські цитати, акуратно перекладені у виносках. 

Безумовно ріднить «Досліди» Монтеня та «Есеї або поради...» Бекона послідовність у міркуваннях, поєднання узагальнених істин із прикладами з власного досвіду, доброзичливість — і неймовірна легкість пера. Відомо, що добре написаною вважається книга, яка легко читається; і в цьому сенсі есеї Бекона написані бездоганно, адже пояснюють інколи досить складні психологічні та політичні явища вкрай простими словами. 

Післясмак цього видання — це, по-перше, втіха, що ти її отримуєш, читаючи розумного автора, який розмірковує з тобою про важливі чи повсякденні речі; а по-друге — щирий жаль через те, що вона закінчилась, а також тому, що текст значно менший від тритомника «Дослідів» Монтеня. Хоча останній адресував свої книги своїм дітям, а Бекон — королеві Вікторії, якість їх текстів співмірна: їх обʼєднує намір зафіксувати свої кращі спостереження та висновки, зроблені людьми, орієнтованими на конструктивну манеру жити. 

Докладніше про українське видання 2024 року

В ідеальному світі замість рецензії на цю книжку варто було б зробити вибір кращих цитат з більшості її розділів, — і кожному sapienti було б sat. Зокрема тому, що ця книжка краще зарекомендує себе сама, аніж це зробить будь-хто з рецензентів. 

Есеї, представлені у виданні, можна умовно поділити на дві частини. До першої належать особисті спостереження автора щодо людської природи у її повсякденних виявах. Саме тут йдеться про дружбу, красу чи потворність, заздрість, марновірство, хитрощі, фортуну, нещастя, помсту, здоровий спосіб життя, батьків і дітей, розмову, пророцтва, молодість і старість, кохання, доброту та добротливість тощо. 

До другої категорії варто віднести есеї, присвячені державним справам: вони вмістили поважний політичний досвід Френсіса Бекона. Якщо комусь з політиків трапиться це видання (а я б радила його прочитати будь-кому з політиків, незалежно від партії, країни та віросповідання), йому чи їй буде над чим поміркувати, читаючи висновки людини, що й сама була плоттю від плоті англійської політики XVI–XVII століть. Спостереження про єдність релігії, про знать, про збурення і повстання, про владарювання, про пораду, зволікання, себелюбну та вдавану мудрість, нововведення, про спіх у справах, про витрати, справжню велич королівств і держав, підозру, колонії, багатство, честолюбність, лихварство (як прототип кредитної системи), про перемовини, свиту та друзів, прохачів, партії, звичаї та манери, марнославство, почесті та репутацію і, врешті, про правосуддя — це блискучі висновки, зроблені діяльною та спостережливою людиною, яка у будь-яких справах орієнтувалась на результат і точно знала, чим діяльність на користь державі різниться від розмов про неї. 

Що ж стосується особистого враження, то чи то справа у красномовності та ясності думки Френсіса Бекона, чи то у логічності більшості його спостережень, — результат той, що книжку хочеться цитувати та радити ледь не всім без винятку. Дітям — щоб не вважали слушним стереотип щодо того, що філософія занадто складна для звичайних людей. Студентам — щоб підтягнули латину, краще зорієнтувалась в тонкощах античної історії та отримали здоровий приклад красномовства та логіки, втілений у напрочуд лаконічній, подекуди — афористичній формі. Психологам — щоби «звірили годинники» з висновками тонкого знавця людської природи. Політикам, — щоби отримали уявлення про те, що політику можна робити також і чистими руками: бо деякі політичні поради Ф. Бекона цілком витримують порівняння що зі сумнозвісними темниками для ЗМІ, що з інструктажем спецслужбовців, котрі безпосередньо працюють із масовою свідомістю, що з настановами батька своїй дорослій дитині, змалечку приреченій на політичну карʼєру. 

Ось кілька цитат з книжки, що чудово ілюструють саме такі враження: 

«....чесність і прямота у справах є проявом шляхетності людської природи, і домішок обману — наче домішок неблагородного металу у золотій чи срібній монеті: він, можливо, і зробить монету міцнішою, але понизить її вартість. (...) Немає іншого пороку, який настільки б укривав людину соромом, як її брехливість і віроломність». 

Про істину. С. 29

«Я знав одного мудрого чоловіка, який, побачивши, що люди поспішають завершити якусь справу, мав звичай казати: "Зачекаймо трохи, щоб швидше довести справу до кінця"». 

Про спіх у справах. С. 117 

«Доброту я розглядаю як турботу про благо людей. (...) Прагніть блага для ближніх, але не будьте рабами їхніх забаганок чи примх; бо це лише поступливість або мʼякість, яка робить чесну людину невільником. (...) Існує не лише звичка творити добро, якою керує здоровий розум; але в деяких людей є навіть вроджена схильність до цього; як, з іншого боку, існує і природна злостивість. Бо є люди, які за своєю природою не бажають іншим добра». 

Про доброту і добротливість. С. 69–72. 

«Загалом правителю і державі слід брати на службу тих людей, які більше думатимуть про обовʼязок, ніж про вивищення; які любитимуть свою справу, керуючись своїм сумлінням, а не зовнішніми почестями; а також відрізняти метушливу вдачу від спраглого розуму». 

Про честолюбність. С. 173

«Природа людини найкраще розкривається в усамітненні, бо там немає вдавання; у запалі, бо тоді вона забуває про свої правила; а також у нових обставинах та випробуваннях, бо тоді вона не тримається звички. Щасливі ті люди, природа яких узгоджується з їхнім родом занять». 

Про природу людини. С. 178 

«Сама лише чисельність армій небагато важить, якщо народу бракує мужності, бо, як каже Вергілій, "вовка ніколи не хвилює кількість овець". (...) Можна навести багато прикладів невідповідності між чисельністю війська та його мужністю; тому можна впевнено стверджувати, що головною умовою величі будь-якої держави є войовничий народ». 

 Про справжню велич королівств і держав. С. 137.